Глава 22

Вечір. Шкільний спорт зал.
– Ну що, готовий? – усміхнувшись, запитав Сергій Віталійович.
– Звісно.
Гра почалась. Максим схопив м'яч і намагався добігти з ним до кошик, поки інші спостерігали за грою. 
Переможець мав забити м'яч п'ять разів. Максим уже хотів кинути м'яч в кошик, але Сергій Віталійович йому цього не дозволив. Сім хвилин від початку. Перший гол. Перевага за Максимом.
– Гарно граєш. – похвалив хлопця шукач.
– Ви теж не погано. 
Чоловік усміхнувся на ці слова.
– Ого, Максим когось похвалив. Скоро кінець світу? – саркастично промовила дівчина.
Але гра продовжувалася. 
– Олено Григорівно, є щось попити?
– Так, звісно. Тримай. – наглядачка віддала підопічній воду. 
П'ятнадцять хвилин від початку гри. 1:1. 
– Вау, вони справді обоє чудово грають. – захопливо сказав Дем'ян.
Чоловік знову вихопив м'яч з рук хлопця.
– Старшим потрібно уступати. 
– Тц. – Максим закотив очі.
2:1.
Ноги вже болять. Дихання збилося. Але обоє отримували задоволення від гри.
– Вони дуже виносливі. – задумливо промовив Дем'ян. – Я вже б хвилин двадцять назад як все. Не зміг би далі продовжувати.
– Ну вони спортсмени як не як. – пояснила наглядачка. – Максим розказував, що коли був меншим, то хотів стати професійним баскетболістом. Але потім передумав, хоча баскетболом продовжував займатися.
4:3. Сергій Віталійович перемагає. 
Максим намагався забити м'яч, але в останній момент чоловік його перехопив. Секунда...
5:3.
– Гра закінчена.
– Я бачу. 
Всі, хто спостерігали, почали хлопати, крім Генріха.
Сергій Віталійович підійшов до хлопця і підняв руку.
– Чудова гра.  
– Згоден. – відповів Максим і потиснув протянуту руку. 
– Треба буде повторити.
І хоча хлопець програв, Дем'ян вперше бачив Максима таким радісним, хоча він і намагався це приховати. Було видно, що хлопець сумував за такою грою.
– Гаразд, переодягайтеся і ходімо додому. – сказала жінка.
– Будемо пити. – весело промовив Генріх.
– Генріх!
– А що такого? 
– Ходімо вже.
– Ну блін, ніколи не дадуть випити.
– Та ладно. Візьму я тобі щось. – заспокоїв його шукач.
– Сергію. – злісно промовила Олена Григорівна. 
– Та ладно тобі, Олено. Ніби ти нічого не пила у свої 17.
– Це погано для здоров'я. Я ж хвилююсь.
– Заспокойся. Він же не п'є кожен день.
Жінка подумала кілька секунд і промовила:
– Гаразд, але лише цього разу. 
– Добре. Ну то що, Генріху, що ти любиш?
– Хм... Портвейн.
– Гаразд. 
– Дякую.
– Ще комусь щось взяти? – запитав чоловік.
– Сік.
– Я піду з вами. – сказав Максим і рушив у сторону чоловіка, поки остальні поверталися до будинку.
Похід до магазину пройшов у тишині. Вигляд Максима видавав, ніби той щось хоче сказати, але кожного разу, коли він набирався сміливості, щоб зробити це, щось його зупиняло.
Вони вже вийшли з магазину з напоями, але хлопець все ще мовчав. Сергій не витримав цього і сам звернувся до хлопця:
– Ти щось хочеш сказати?
– А, ні. – ніяково, що дуже на нього не схоже, промовив Максим.
– Ну ладно.
Розмова була завершена. Ніхто і слова не промовив, поки вони не вернулися до будинку.
Після того дня пройшло більше тижня. Непомітно для себе Максим намагався стати ближче для чоловіка. Сергій Віталійович після баскетболу приходив до них всього три рази. І кожного разу, як тільки хлопець чув, що прийшов шукач, виходив з кімнати у вітальню. Уважно слухав чоловіка, хоча сам робив вигляд, що не слухає його зовсім. Насправді, Максим бачив у чоловікові батьківську фігуру, але через страх прив'язатися і обпектися знову, сам не міг цього визнати. Друзі хоча помічали зміни у його поведінці, але намагалися цієї теми не торкатися, оскільки знали, що для нього це болісна тема.

* * *

Дем'ян сидів у своїй кімнаті, обдумучи світ забутих. Але питання з'являлися у його голові один за одним. Відповісти на них сам він не зможе, тому хлопець вирішив в когось запитати.
Дем'ян спустився до вітальні. Там на дивані сиділи Генріх і Олесь, які дивилися телевізор.
– Хлопці.
– Хм? Що таке, Дем'яне? – запитав Олесь.
– Ем... у мене з'явилося питання. – ніяково промовив юнак, підходячи до них.
– Що ж у тебе за питання таке що ти так нервуєш? – підозріло запитав Генріх.
Дем'ян сів на стілець біля хлопців. Він не знав, як почати, крутячи в руках ручку, яку взяв зі стола, аби хоч чимось зайняти руки.
Олесь і Генріх переглянулись. 
– Ха... – видихнув Дем'ян. – Забутими ж стають різні люди, так?
– Та-ак. – повільно промовив Олесь, чекаючи його питання.
– Так ось... – продовжив хлопець. – Можуть забутими стати навіть жахливі злочинці і маньяки... І що з ними роблять? – нарешті запитав Дем'ян. 
– Ах... Ось що ти хотів запитати. – злегка нервово сказав Олесь. Він поглянув на Генріха.
Дем'ян, який всім своїм нутром відчув, що відповідь буде не з найприємніших, затамував подих.
– Взагалі, таке рідко трапляється. Але в будь-якому випадку все залежить від самої людини. – почав Генріх. – Якщо це буде не важкий злочин, наприклад пограбування, бійка або подібне, то за цими людьми нагляють з більшою пильністю. А от, якщо злочини важкі... тут складніше. Наприклад, серійних вбивць або як ти сказав маньяків... – він на мить замовк. – Їх... вбивають.
Сказати, що Дем'ян здивувався, це нічого не сказати.
– В-вбивають..?
– Сам подумай, Дем'яне, – тепер говорив Олесь. – таких, як ми, тюрма не зупинить. Ми просто пройдемо крізь стіни. Тому ми не можемо просто посадити подібних людей. Вони неконтрольовані і небезпечні для суспільства. А це вдвічі гірше. 
Дем'ян очікував, що відповідь йому не сподобається, але він не очікував такого. 
І все ж... Вбивство?
Але... Він не міг засуджувати, тому що іншого рішення і сам не знав. Такі люди справді є небезпечними, а ще гірше, що контролювати їх не вийде.
Дем'ян не знав, що сказати.