Глава 21

В Генріха часто виникали питання: Чому він народився? Яке його призначення у цьому світі?
У людей є мрії, є цілі, є захоплення. У нього ж не було нічого. Жодної цінності у власному житті він не бачив. 
До того моменту поки він не зустрів Віку і Олеся. Він все ще не відчуває емоцій. Його все ще роз'їдає внутрішня порожнеча, але... З цими двома було досить... весело. Він давно не відчував такої зацікавленості. І хоча, можливо, це не врятує його від самого себе, але хоча б на трохи відклали його думки про самогубство.
Олена Григорівна дуже піклувалася за них, неначе справжня мати. Турбота, довіра і любов дуже допомагають адаптуватися до цього світу.
Він, справді, дуже вдячний їм за це. 
Через рік з'явився Максим. І хоча напочатку було складно з ним подружитися, але все ж таки це було доволі смішно спостерігати за його недовірою, за його підозрами. Його реакції на все були справді досить забавними. 
А зовсім недавно з'явилося сонце нашої компанії. Спершу зовсім наляканий, шокований. Коли став звикати до всього, то відкрився з іншої сторони. Добрий, усміхнений, чесний. Олесь відразу схопився руками і ногами за новенького. Напевно, з самого початку розгледів його добре серце. Але водночас він не наївний, як Генріх думав спочатку. Розсудливий, розумний, спостережливий. Дем'ян уміє дивувати. Можливо, саме такої людини не хватало нашій компанії?
– Всім привіт. Я повернувся. – привітався Генріх, відчинивши двері.
– Привіт.
– Раді тебе бачити. – сказала дівчина. – Але чому так пізно? Вже десята вечора. Тобі ж всього годину їхати від сестри до нас. – говорила Віка.
– Ну... просто мені захотілося прогулятися, тому я з автовокзалу сюда пішки йшов. – знімаючи рюкзак, відповів хлопець.
– Що!? – здивовано запитав Дем'ян. – Але це ж так далеко! 
– Ага. Є таке.
– До речі, пам'ятаєш шукача, який з'явився сім місяців тому?  – запитав Олесь.
– Так, а що?
– Він ще приходив до нас кілька разів. Максим розкажи. – весело звернувся Олесь до хлопця, підпихнувши того ліктем.
– Тц. Гаразд. – сказав Максим, закотивши очі. – Цей шукач раніше грав баскетбол і ми домовилися в понеділок ввечері пограти.
– А ми всі підем подивитися. – промовив Дем'ян, хлопнувши долонями.
– О, круто. – відповів Генріх і підійшов до друзів. – Віко, як твоє самопочуття?
– Вже краще. Одужую по-тихеньку. – усміхнувшись, відповіла дівчина. 
– Добре. Я дуже втомився, тому піду у свою кімнату.
– На добраніч. 
– Ага. Гарних снів.
Генріх ледве дійшов до кімнати. Він кілька днів нормально не спав, тому як тільки ліг на ліжко, відразу заснув.
Вночі до кімнати хтось постукав. І хоча Генріх був дуже втомлений, він все ж таки почув стукіт.
– Так? – сонно промовив хлопець.
До кімнати зайшла Віка.
– Вибач, що розбудила. – тихо сказала дівчина. – Я знаю ти дуже втомлений і хочеш спати, але... – ніяково продовжила вона.
– Але...?
– Мені приснився кошмар і я... – не дочекавшись поки подруга закінчить, хлопець сказав:
– Ходи сюди. 
Генріх розкрив ковдру. Віка лягла біля хлопця. Він легко обійняв її. 
Не перший раз вони разом сплять. Буває період, коли Віці часто сняться кошмари, тому вона інколи приходить до Генріха, лягаючи збоку біля нього, і спить. 
Дівчина відчула себе захищеною від кошмарів про своє минуле, які інколи переслідують її. 
– Все добре. Я поряд. Зі мною жодні кошмари тебе не тронуть. 
Інколи Генріху здається, що в них сонна залежність одне від одного. Хлопець з дитинства погано спить. Він завжди рано просинається, хоча може лягти дуже пізно, через це постійно не висипаючись. Було б гарним варіантом поспати вдень, щоб відновити хоча б якісь сили, але і це було великою проблемою. Генріх ніяк не міг заснути серед дня, скільки б не лежав, просто дивлячись в потолок. Але з Вікою ця проблема вирішилась. Він часто лягав на її плече, обіймаючи руку, після чого очі почали злипатися, особливо, коли дівчина тихо щось читала спокійним, мирним голосом, або коли малювала. 
У дівчини ж інша проблема. Кошмари. Її з дитинства мучають кошмари. І через цю проблему вона, як і Генріх не висипалася. Хоча з віком кошмарів стало менше, але, напевно, кошмари тепер стали невід'ємною частиною життя. Такі ночі були просто жахливими. Вона могла прокинутися посеред ночі від кошмару і потім не спати аж до самого ранку. Але з Генріхом стало легше. Коли вона лягала до нього і він починав шепотіти їй ніжні слова тихим голосом, Віка засинала. І жодні кошмари її більше не турбували.
Під спокійний голос хлопця Віка поринула у сон, який не ніс з собою неприємних спогадів.