Глава 20

"Батько спить. Діти сплять. Сестра прийде через трохи. Чим би зайнятися до того часу? Нічого не хочеться."
Генріх поглянув на батька, який спав на кріслі. Підійшовши до нього, хлопець накрив чоловіка ковдрою.
"Якщо що батько подумає, що це сестра його накрила."
Генріх сів на підвіконня і просто глядів на вулицю. Хвилин через двадцять прийшла сестра. Не почувши жодних звуків, дівчина тихо зайшла до кімнати і побачила, що всі сплять, тому вона, намагаючись не шуміти, зайшла до спальні. Хлопець вирішив прослідкувати за нею, оскільки помітив щось дивне у поведінці сестри. Він не міг зрозуміти що саме, але відчував, що з нею щось не так. І юнак не помилився.
Зайшовши до її кімнати, Генріх побачив, як сестра сиділа на підлозі, спершись спиною на ліжко, і тихо... плакала. Це було трохи дивно. Генріх не бачив, щоб сестра колись плакала. Вона завжди була сильною дівчиною, яка сама розбиралася зі своїми проблемами і ніколи не плакала. Такою бачив свою сестру Генріх. Навіть на похоронах матері вона намагалася стримувати власні емоції. 
Хлопець інколи задавався питанням: як у людей, які є досить емоційними і не бояться показувати свої почуття, народилися такі не емоційні діти. Менша дитина взагалі їх не відчуває, в той час як старша намагається стримувати свої почуття.
Але зараз юнак бачить свою сестру втомленою, повністю розбитою від складного життя, яка тримається лише заради сім'ї. І наскільки сильно хлопець хотів би їй допомогти, він не міг нічим зарадити. 
"Мені здається, що в неї може бути післяпологова депресія, але... у них немає грошей на психолога, щоб хоча б перевірити стан психологічного здоров'я сестри." 
Дідько.
– Таня, ти вже прийшла? – почувся голос батька за дверима.
Сестра нашвидкоруч витерла сльози і намагалася заспокоїти власний голос.
– Так, тату, зачекай кілька хвилин. Я переодягнуся. – спокійним голосом відповіла донька.
Хлопець відразу вийшов з кімнати, як тільки побачив, що сестра бере домашній одяг. 
Через кілька хвилин дівчина вийшла зі своєї спальні. Діти, на диво, все ще спали. Напевно, більше втомилися, ніж зазвичай.
– Доню, з тобою все гаразд? 
"Батько теж помітив."
– Так, тату, все гаразд. – втомлено сказала дівчина.
– Ти можеш мені не брехати. Я ж бачу, що щось не так. – поглянувши в очі доньки, говорив чоловік і в ту ж мить обійняв її. – Ти можеш сказати мені правду.
В цей момент з очей дівчини знову полилися сльози.
– Я просто... дуже втомилася. На роботі проблеми, я... я постійно не висипаюся. Потрібно доглядати за дітьми, а сил вистачає лише на те, щоб просто дійти додому. Я дуже вдячна тобі за допомогу, але... Я все ще дуже-дуже втомлююся кожного дня. Мені складно.
Батько дозволив сестрі просто говорити, бо розумів, що їй це потрібно. Він не давав жодних, не потрібних зараз, порад, а слухав. Таня рідко говорила про свої почуття і проблеми, тому зараз їй це було потрібно, як ніколи раніше.
Генріх лише спостерігав за всім, не в силах чимось допомогти.
Батько вклав доньку спати і попіклувався про внуків. Він сам був дуже втомлений за цей тиждень. Дуже хотілося спати, але він не міг заснути. Тривога за доньку не давала можливість нормально поспати. Вони домовилися, що вона візьме завтра вихідний, оскільки її діти все ще малі, це не було проблемою. 
– Бідне, несщасне моє дитя. Якби я тільки міг допомогти. Надіє, якби ти тільки була з нами зараз, ти б знала, що треба робити. Ти завжди знала. Як мені тебе не хватає. – Генріх чув, як батько говорив до своєї покійної дружини. 
"Мама..."
Під ранок чоловік зміг заснути, на відміну від Генріха, який не зімкнув очей за цілу ніч. Хлопець дивився у вікно, спостерігаючи, як повільно сходить сонце.
Діти, ніби відчули обстановку, тому були тихими цілу ніч, та й вранці, коли прокинулися вели себе тихо. Генріх грався з ними до того моменту, коли прокинувся їхній дідусь.
А через годину прокинулася сестра. 
– Доброго ранку. – потираючи очі, привіталася дівчина.
– Привіт.
Таня підійшла до дітей і кожного з них поцілувала в лоб. 
– Ви вже снідали?
– Так. Ти теж поснідай.
Раптом у дверях повернувся ключ.
– Хто це? – запитав батько.
– Не знаю. Богдан повернеться тільки через два дні. Можливо, батьки Богдана...
Двері відчинилися і до квартири зайшов чоловік сестри.
– Богдане, що ти тут робиш? Ти ж мав приїхати тільки через два дні. – здивовано запитала сестра.
– Я багато працював і закінчив роботу раніше, тому мене відпустили. – відповів чоловік. 
Він піднімає руки, які до сих пір тримав за спиною. У рукав він тримав троянду.
– Це тобі. – ніжно усміхнувшись, сказав Богдан.
– Дякую. – відповіла сестра і обійняла чоловіка. – Я дуже рада тебе бачити. 
Таня, справді, виглядала дуже щасливою, побачивши чоловіка. Але складно було не помітити його мішки під очима. Він теж був дуже втомлений.
– Я тебе теж. – все ще обіймаючи дружину, відповів Богдан. – Доброго дня, Юрію Михайловичу.
– Привіт.
Знявши взуття, чоловік відразу пішов до дітей. 
– Як ви тут без мене, мої дорогі?
Діти зраділи, впізнавши свого тата.
Генріх стояв біля стіни, відчуваючи себе зайвим у цій сімейній ідилії.