Глава 18

Історія Генріха 

Порожнеча.
Це відчуття переслідує мене все життя.
Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. Порожнеча. 
Щоб я не намагався зробити, це не допомагає. Музика, малювання, наука, історія. Це все не те. Все перепробував, але нічого не допомагало заповнити цю порожнечу, яка неначе з самого мого народження зі мною. 
Я не знаю, що робити.
Я не можу зрозуміти, що зі мною не так.
Хто я взагалі такий? Який сенс мого існування в цьому світі?
Всі говорять, що в житті головне це кохання, сім'я, робота, діти. Але... я не бачу в цьому жодної цінності.
Кохання? Мене це ніколи не цікавило. Та й зараз я про це не думаю.
Робота? Гаразд, зароблю я гроші і що далі? А якщо не зароблю, то все життя працювати, щоб заробити ту жалісну копійку?
Сім'я, діти? Але я не хочу дітей. А одруження здається кайданами, які закують мене разом з іншою людиною і заберуть свободу. Я не про секс, а особистий простір. Я не розумію коли і звідки в мене з'явилися такі думки, ніби й у батьків був гарний шлюб. Щасливий. Був...
Красива, усміхнена мати і турботливий, люблячий батько, спокійна старша сестра.
Батьки завжди піклувалися про мене. Не кричали за провини, а намагалися спокійно все пояснити, за що я їм дуже вдячний. Вони справді чудові батьки. Я навіть не пам'ятаю, щоб вони сварилися.
Ось тільки з старшою сестрою не ладилось. В нас 11 років різниця, тому ми ніколи не були з нею близькі. Вона вже закінчила школу і переїхала в інше місто для продовження навчання, коли я тільки вступав у початкову.
Все було гаразд, до одного трагічного моменту. Сильна гроза. Блискавка вдарила в дерево, яке впало на машину, в якій сиділа моя мати. 
Мені було 13.
Похорони. Крики. Плач. Все змішалося. Я мало що пам'ятаю. Сестра обіймала збоку і намагалася стримувати сльози, на відміну від батька, який ридав над могилою дружини. 
А я... не знаю. Я не відчував нічого, хоча мав би. Я мав би так само плакати, мав би відчувати горе, печаль, смуток.
Але нічого. Ця порожнеча, яка ходила завжди за мною по п'ятах, зараз охопила повністю і не давала жодним емоціям прорізатися. 
Пройшло вже чотири роки відтоді, два роки як я став "ніким", а я до сих пір нічого не відчуваю. Кожного дня я корю себе за те, що не відчуваю печалі, хоча померла дорога мені людина, моя мама. Але я навіть не плакав. 
Я навіть не розумію: а чи людина я взагалі? Люди щиро сміються, люди люблять, люди плачуть. Чому тоді я цього не можу? 
Я ніколи не говорив про це ні з ким. Просто не знав, як це пояснити. Не знав, як це сприймуть інші. Не хотів засмучувати батьків. Так і продовжував жити, спостерігаючи за емоціями людей, намагаючись їх відтворити. Читав різні статті і книги, щоб зрозуміти, але це не допомогло.
Я якийсь не такий. Неправильний. 
Батьки часто говорили, що я з самого народження дуже спокійна дитина. Майже не плакав.
Майже... Значить були моменти в дитинстві, коли я плакав. Коли ж все змінилося? Чи справді я щось відчував, будучи немовлям, і просто цього не пам'ятаю чи це була автоматична дія? Така як і у всіх дітей. 
Я не знаю. 
Я втомився. 
Я не хочу, щоб це продовжувалося.
Коли це закінчиться?
Жодних мрій, жодної мети, жодного сенсу для існування. 
Нічого.
Досить!!!
Я хочу, щоб це закінчилося.
Я хочу це припинити.
Пам'ятаю, це було три роки назад. Я  знаходжусь у школі. Дах. 
– Якщо я ступлю ще крок, все закінчиться? 
Один крок. 
– Але батько з сестрою будуть сумувати. Не хочу їм приносити такий біль. Тільки рік пройшов з похорон. Вони не витримають, якщо і я... Але я не хочу більше продовжувати своє беззглузде існування.
– Генріху. – почувся голос однокласника. – Ледве тебе знайшов. Вже дзвінок продзвенів. Ходімо на урок. – сказав він, підходячи ближче. – А ти, до речі, що тут робиш?
– Вигляд звідси... просто прекрасний. – усміхнувшись, відповів Генріх.
– Хм, ти правий, але часу милуватися немає. Ми вже й так запізнюємося. – схвативши хлопця за руку, однокласник повів його до класу.
Його звали Матвій. Я чув, що він хотів поступити за кордон на архітектора. Цікаво, як він там? 
Я навіть трохи зрадів, якщо можна так сказати, коли став забутим. Сім'я мене не пам'ятає, тому я можу покінчити зі всім і не засмутити їх. Але мені трохи стало цікаво, як «ніхто» живуть, тому вирішив зачекати. Вперше за стільки років я чимось зацікавився. А потім зустрів Віку, Олеся і Олену Григорівну... Сам того не помічаючи, ми зблизилися. І тоді я почав думати, що вони, напевно, засмутилися б, якби мене не стало. А я хотів піти з життя і не принести нікому біль...