Глава 17

– Я поїду на дві годинки до батьків. Скоро повернуся. – сказав Дем'ян. 
Всі сиділи у вітальні. Хлопці займалися домашнім завданням. Дівчині вже стало краще, ніж було вчора, але вона все ж таки не пішла сьогодні в школу.
– Гаразд. 
Майже через годину він опинився у квартирі. За весь час він звик ось так приходити до батьків на кілька годин і дивитися чим вони займаються. Зазвичай, ввечері мама переглядає серіал, поки тато грав за комп'ютером. Інколи вони сідають у вітальні і разом дивляться якийсь фільм. Дем'ян пам'ятає, як вони проводили час всі разом. Хоча його батьки вже майже 14 років разом, їхні стосунки не змінила рутинна. Вони все ще люблять одне одного так само сильно, як і раніше, все ще багато часу проводять разом. В дитинстві його інколи на цілий день віддавали бабусі, щоб батьки змогли кудись піти і відпочити. Шкода, що бабуся рано померла. Батьків по татовій лінії він не знає. Вони померли ще до його народження. 
Раптом його мама підійшла до тата, обійняла за плечі.
"Думаю, мені вже пора."
Надворі вже стемніло, Дем'ян повільно йшов до зупинки. Його охопило відчуття тривоги. Це не була панічна атака, просто він почав хвилюватися. Спогади душили, а на очі навернулись сльози. Хлопець швидко витер їх, а то на холоді стало б тільки гірше, і сів у маршрутку. Вона була майже порожньою. Лише дві людини сиділи. Спереду сиділа дівчина, а в самому кінці знаходився чоловік. Але він вийшов на цій зупинці, коли Дем'ян зайшов. В такій компанії хлопець поїхав додому. Самотньо якось.
"Дім. А чи, справді, я їду додому? Не знаю."
– Дем'яне, ти вже повернувся. А в нас гості. – повідомив Олесь.
– Хто?
З кухні вийшли Олена Григорівна і шукач, який приходив до хлопця раніше, коли він тільки став забутим. Як Дем'ян дізнався, його звати Сергій Віталійович.
– Доброго вечора. 
– Привіт, Дем'яне. – привіталася наглядачка. – Чому ти там стоїш? Проходь.
– Щось сталося? – запитав Дем'ян, косячись на шукача. 
– Ні, не хвилюйся. Я просто вирішила вас провідати і запропонувала Сергію піти зі мною. Він погодився.
– Ясно. – відповів Дем'ян, знімаючи куртку, і зайшов на кухню. – А де Віка?
– Спить. В неї температура піднялась. – відповів Максим.
– Ти був у батьків? – запитала жінка.
– А, так. Захотів їх побачити. 
– Як тобі тут живеться, Дем'яне? – запитав шукач.
– Досить добре. Я вже майже повністю адаптувався. Вже навіть навчився проходити крізь стіни, хоча ще трохи практики не завадить. – відповів хлопець. 
– А твої... атаки? – запитала наглядачка.
– Трапляються. Рідко, але все ж вони є. – опустивши погляд на чашку, сказав Дем'ян.
Дорослі нічого не відповіли. Вони не могли нічим допомогти. І психолога з їхніх знайомих не було. Лише одна зі студенток, яка вчилася на психолога, і один, на психіатра, але їхніх знань недостатньо, щоб допомогти. Є варіант звернутися до когось із-за кордону, але... це дуже складно. Хоча вже створили базу даних, де написано, хто зник. Але проблема в тому, що вона зроблена не так давно, тому трапляються неполадки. Та й тим більше підключитися до закордонних даних на даний момент ще складніше, хоча над цим зараз працюють, обговорюючи це із іноземними колегами, щоб мати спільну базу даних.
– Чим займаєтеся у вільний час? – запитав Сергій Віталійович.
– Як і завжди. Гуляємо, сидимо в інтернеті, займаємося різними справами. – спокійно говорив Олесь.
– Важко шукати нових забутих? – раптово запитав Дем'ян.
– Насправді так. Ми проходимо всі міста і села, але це забирає багато часу. До того ж потрібні люди, які будуть піклуватися про дітей, поки вони не подорослішають. 
– Зрозуміло.
– Ви уже спитали чим ми займаємося у вільний час, але як щодо вас? – запитав Олесь.
– Я... хм... люблю дивитися фільми. Полюбляю комедії, про подорожі в часі. Також в жанрі романтики. – відповів чоловік.
– Так. Ми недавно передивлювалися «Титанік». Все ж таки гарний фільм. – весело промовила Олена Григорівна.
– А ви... хіба не давно знайомі? – запитав Дем'ян. – Я думав ви знаєте одне одного мінімум кілька років, але ви питаєте, чим займаєтеся у вільний час, а значить не знаєте. 
– Насправді я став забутим лише сім з половиною місяців тому. І ми бачилися всього кілька разів за цей час, тому не сильно знайомі.
– Тоді це все пояснює. 
– А ти чому мовчиш? – чоловік звернувся до Максима.
– А що я маю казати?
– Чим любиш займатися? 
– Граю відеоігри. – відповів хлопець, а через секунду пробурмотів: Раніше любив грати баскетбол.
– Баскетбол? Я теж любив раніше грати. – сказав шукач і на хвилину задумався. – Не хочеш пограти разом у спортзалі, після школи, коли нікого не буде?
– Думаю, можна. Коли? 
– У тебе ж є мій телефон. Напишеш мені, договоримося. 
– Гаразд.
Олена Григорівна поглянула на годинник. 
– Вже пізно. Нам пора. – наглядачка взяла друга під руку. – Ходімо, Сергію. 
Вони вийшли в коридор.
– Гарного вечора. – попрощалася жінка.
– Так, бувайте.
– До побачення.

Коротко про Сергія Віталійовича:

41 рік.

Зовнішність: чорні короткі волоси, невелика щетина, сильні руки, трохи грубі на дотик. В лівому вусі сережка. Темні очі. 

Працює шукачем.

Стиль одягу: немає певного стилю. Любить носити сорочки та худі.