Глава 16

Дем'ян повернувся зі школи. В Олеся і Максима ще уроки, а Віка ще годину назад повернулася, тому додому він повертався один. 
– Я дома. – крикнув хлопець, але відповіді не почув. – Напевно, Віка у своїй кімнаті.
Дем'ян зняв куртку, помив руки і постукав у двері до дівчини.
– Так? 
Дем'ян зайшов до кімнати.
– Привіт, Дем'яне. Вибач, я не чула, що ти вже вернувся. Давно прийшов? 
– Ні, тільки що. Ти....
– Вирішила помалювати. – на картині був зображений образ дівчини, яка тримає в долонях яблуко, а її руку обвила змія. Картина ще не була повністю домальована, але навіть так виглядала прекрасно. – Натхнення прийшло. 
– Вау, дуже гарно. Я, звісно, бачив твої картини, які висять по дому, але з кожним разом у тебе виходить все краще. Дивно, що за весь час поки я тут, не бачив, як ти малюєш.
– Я і не малювала весь цей час. Натхнення та й бажання не було. А тут з'явилося.
– Брр. До речі, в тебе так холодно. – Дем'ян озирнувся і побачив, що вікно було відчинене. – Віко, зима надворі, а ти вікно відчинила! – хлопець підійшов до вікна, щоб його зачинити. 
– Мені жарко було. Ось і відчинила. 
– Та тут Антарктида!
Дем'ян підійшов до дівчини і приклав руку до її лоба.
– Та в тебе жар! Лягай до ліжка. – сказав хлопець.
– Ні, будь ласка. У мене тільки з'явилося натхнення. – жалісливо відповіла Віка. 
– Хаа... Гаразд. – юнак підійшов до ліжка і взяв плед, накривши ним плечі подруги. 
– Дякую. 
– Піду зроблю тобі чай. 
Хвилин через 10 він повернувся з двома чашками чаю в руках і печивом. Одну з чашок і печиво він поставив на столик біля мольберта. Сам сів на стілець біля дівчини, тримаючи в руках свій чай і розглядаючи картину.
– Єва?
– О, так ти зрозумів. Біблію читав? 
– Просто колись цікавився початком людства. Ось і натрапив на історії з Біблії. А ти...?
– Чесно кажучи, мені не подобалося читати Біблію. Деяких історій, я взагалі не розумію. Мала була, хоча Біблію читала дитячу, але мені все ж було нудно. Але мама з релігіозної сім'ї, тому заставляла читати і «набиратися мудрості» зі священного письма. – закотивши очі, відповіла Віка.
Дем'ян мовчав, замислившись.
– Важко уявити, як складно тобі було.
– Це ще не найгірше... Вона мені говорила, що: «б'є значить любить», виправдовуючи цим дії батька. Ще й мені в голову намагалася втовкти, що жінки повинні терпіти. Добре, що Олена Григорівна мені пояснила, що це неправильно, а то хто зна якою я зараз би виросла.
– Це, справді... жахливо. Мені дуже шкода, що тобі... прийшлося таке пережити. – сумно промовив Дем'ян. – Тепер я розумію, чому ти рада була попасти сюди. 
– Так. Хоча, все ж таки дещо мені шкода.
– Хм?
– Я з дитинства малюю. Самоучка так сказати. І колись мріяла, що стану відомою художницею, і створю власні виставки з моїми картинами. Молоді художники будуть рівнятися на мене. Але... зараз це вже не здійсниться. Хоча краще так, ніж жити в тій сімейці. Чесно, я навіть невпевнена, чи дожила б до того моменту, коли змогла б стати відомою художницею, якби продовжувала жити з ними. 
Дівчина говорила жартівливим голос, але Дем'ян розумів, що їй складно про це говорити. 
– Ти дуже сильна. – промовив хлопець.
– А?
– Я б не витримав того, що ти пережила, живучи в цій сім'ї. Тому я вважаю, що ти неймовірно сильна. – сказавши ці слова, він усміхнувся.
Віка нічого не відповіла, лише перевела погляд на картину, задумуючись над його словами.
– Дякую тобі.
Це були останні слова. Далі вони не розмовляли. Дем'ян мовчки спостерігав за тим, як дівчина малює, поки хлопці не повернулися зі школи.
– Ми повернулися. – почувся голос Олеся знизу. 
Дем'ян з Вікою вийшли в коридор, але не спустились на перший поверх.
– Привіт. 
– Знаєте що, – почав Дем'ян, – Віка умудрилася захворіти. 
– Справді? – перепитав Максим. – І як так вийшло?
– Заходжу я в її кімнату, а в неї вікно відчинене. Кімната як холодильник, а їй жарко.
– Ясно, чому вона з пледом, але незрозуміло, чому вона не в ліжку. – відповів Олесь.
– Я малювала. – пояснила Віка. – Але Дем'ян приніс мені чай, тому я вже почала лікуватися. Кха-кха.
– Вже кашель почався. – констатував факт Олесь. – Горло болить?
– Ні.
– Я в аптеку, а ви – звернувся він до хлопців. – приготовте обід. 
– Гаразд. – разом погодилися хлопці.
– А ти, Віко, в ліжко і лежи. Домалюєш пізніше. І температуру поміряй.
– Добре-добре. – здалася дівчина.
Через двадцять хвилин Олесь повернувся з повним пакетом ліків. 
– Так багато. – сказав Дем'ян.
– Ага, щоб потім не ходити. – відповів юнак, розкладаючи ліки.
Хлопці поставили тарілки на стіл.
– Смачного. 
Але дівчина не з'їла і половини своєї порції, як встала зі стола.
– Дякую. 
Голова паморичалася і боліла, тому дівчина ледь не впала якби не сперлася об стіну. Хвороба брала вверх, тому тіло охопила втома. 
– Обережно. 
Олесь швидко підбіг до дівчини і взяв її на руки. 
– Я допоможу тобі дійти до кімнати. 
– Ага. Дякую. – вже засинаючи, відповіла Віка.