Глава 15

– Давайте погуляємо. – запропонував Дем'ян. – А то сніг розтане, а ми так і не пограємо в сніжки. 
– Я не проти. – відповіла Віка.
– Я теж.
Підлітки одягнулися і вийшли надвір. Мороз.
– Люблю таку погоду. – сказав Олесь, як раптово в нього прилетів сніжок. – Хей.
То була Віка. Не обговорюючи заздалегідь, вони поділилися на команди, хто біля кого ближче стояв. В результаті Олесь з Максимом, Віка з Дем'яном в команді. 
– Генріха не хватає. – сказала Віка, коли гра завершилась з їхньою перемогою.
– Ага... 
– Припиніть. – промовив Максим, закотивши очі. – Говорите так, ніби вже півроку його не бачили. Він повернеться через кілька днів. 
– Тоді давайте, коли Генріх повернеться разом зробимо сніговика. – радісно сказав Дем'ян.
– Головне, щоб сніг не розтанув до того моменту. – відповів Олесь. 
– Не розтане. – промовив Дем'ян, а в ту ж мить зам'явся. – Ну, я надіюся на це.
– Ходімо додому. А то мені вже холодно. – пожалілася дівчина. Вони розвернулися до будинку.
Бах.
Підлітки різко повернулися і побачили Дем'яна, який стоїть на колінах, руки в снігу, на які він опирався. А сам він почав задихатися. Руки тремтять. Ще трохи і хлопець упаде обличчям у сніг.
Страх. 
Знову. Безпричиний страх.
– Дем'яне! 
Всі підбігли до хлопця. Максим і Олесь взяли його під руки і допомогли дійти до будинку і зняти куртку. 
Вдих-видих.
Віка набрала води і підбігла до Дем'яна, даючи йому чашку.
Вдих-видих.
Олесь взяв хлопця за зап'ясток, намагаючись послухати його пульс.
– Твій пульс скаче як скажений.  
Вдих-видих.
"Голова розколюється."
Вдих-видих.
Дихання почало сповільнюватися, як і пульс.
– Вибачте. – ніяково промовив Дем'ян. – Я не хотів, що це трапилося.
"Соромно... Як же, блін, соромно. Можна мені провалитися крізь землю, будь ласка."
– Ти ідіот! Не вибачайся за те, в чому ти не винний. – роздратовано промовив Максим.
– Максим правий. Ти не повинен за це вибачатися. – погодилася дівчина.
– Ходімо. Я допоможу тобі піднятися до кімнати. – сказав Олесь.
– Ага. Дякую.
– Чай будете? – запитав Максим. 
– Так. Зробиш, будь ласка?
– Зараз поставлю чайник.
Олесь довів юнака до його кімнати і допоміг сісти на ліжко.
– До ліжка я і сам міг би дійти. – пробурмотів Дем'ян. Йому все ще було ніяково з цієї ситуації.
До панічних атак, як би дивно це не звучало, він звик, але не тоді, коли це трапляється перед кількома людьми відразу.
– Що? – перепитав Олесь.
– Нічого. 
Олесь поставив стілець біля ліжка і взяв Дем'яна за руку.
– Олесь? 
– Мені шкода. – печально промовив хлопець. Дем'ян лише здивовано на нього дивився. – Тобі треба допомога професіонала. Мені шкода, що я не можу тобі допомогти. Мені шкода, що тобі приходиться жити з панічними атаками і прийдеться продовжити з ними жити в майбутньому. 
– Олесь. – Дем'ян стиснув руку хлопця і усміхнувся. – Все гаразд. 
– Щ-що?
– Ти задумуєшся занадто далеко наперед. Потрібно жити сьогоденням. Пф. – він видав смішок. – Мені здається ти хвилюєшся за це більше, ніж я.
Дем'ян збрехав. Звісно, він задумавувся над тим, як він буде жити, періодично переживаючи панічні атаки. Це складно. Дуже. Але хлопець не може цього змінити сам. І звернутися до психолога він теж не може. Дем'ян це розумів, тому він просто... змирився з цим фактом.
Дем'ян усміхався. Все ще втомлено після атаки. 
Олесь зі смутком в очах дивився на юнака, але більше нічого не говорив.
– Чай готовий. – крикнула Віка.
– Тобі сюди принести?
– Ні. Я теж піду. До того ж руки ще треба помити. Тільки кофту зніму. – сказав хлопець і залишив кофту на ліжку.
Хлопець подав руку Дем'яну, щоб допомогти встати.
– Я можу сам. – сказав Дем'ян. "Ні, не можу. Ноги тремтять..."
Але Олесь руку не забрав, тому юнаку нічого не залишалося, як прийняти допомогу. 
"Знає ж, що я сам не дійду."
– Як ти? – запитала дівчина, як тільки хлопці зайшли на кухню.
– Вже краще. Дякую за турботу.
Лагідна усмішка. Він втомлений. Йому все ще погано. Але хлопець продовжує усміхатися. 
Підлітки сіли за стіл. Раптом телефон Віки задзвонив.
– О, Генріх дзвонить. – дівчина взяла слухавку. – Генріху, привіт. Як справи? Якщо що, ти на гучному режимі.
– Всім привіт. – почувся голос хлопця з телефону. – У мене все добре. Я бавлюся з племінниками. Батько зараз спить, а діти прокинулися після обіднього сну, тому щоб вони не плакали і не розбудили батька, я їх розважаю. А ви як? Чим займаєтеся?
– Ось зібралися на кухні. Чай п'ємо. – відповіла дівчина. – Сьогодні сніжки грали. 
– Круто. Шкода, що мене не було.
– Якраз Дем'ян запропонував, коли ти приїдеш, щоб ми разом сніговика зліпили. – весело промовив Олесь.
– Чекатиму з нетерпінням. До речі, ладно Максим мовчить, але чому Дем'ян такий тихий? Дивно і підозріло.
Всі на мить притихли. 
– Ну... у нього був сьогодні важкий день. – пояснила Віка.
– Це... знову трапилось? – серйозно запитав Генріх.
– Тааак... – на видиху відповів Дем'ян. – Але зараз вже все добре. Не переймайся.
– Знову ти за своє. – тихо промовив хлопець. Раптом по ту сторону почувся дитячий плач. – Ну все, зараз батько проснеться, тому мені треба покласти племінників назад в ліжко. Мушу йти. Всім пака. 
– Бувай. 
Чай попили. Пора сідати за домашнє завдання. Всі неохоче встали зі стола, щоб взяти свої рюкзаки і дістати завдання. Підлітки сіли у вітальні і кожен займався своїми справами.
"І справді цікаво, як я буду жити з панічними атаками?" 
Виникли думки хлопця вночі. Надворі темно. Всі вже давно розбрелися по кімнатах. Дем'ян лежав на ліжку, підняв руку, розглядаючи її під тьмяним світлом місяця.
"А чи варто взагалі? Сенсу в цьому немає. Я вже не стану детективом, як мріяв з самого дитинства. Панічні атаки, нав'язливі думки і постійна тривога. А чи не з'їду я з глузду таким темпом? Скільки часу мій розум протримається? Та навіть зараз. Я не можу стримати цей нав'язливий потік думок." 
Дем'ян почав крутитися в ліжку.
"Ха-ха... І сьогодні я знову не висплюся. Це вже починає нагадувати якусь жахливу-дешеву антиутопію."