Глава 14

– Віко, ти знову дерла свої рани? Поглянь на свої руки. – говорив Олесь, взявши її долоні. – Помаж їх кремом.
З тієї розмови пройшло два дні. Максим і Дем'ян майже не спілкувались. Лише перекидувалися парою фраз. 
– Що це з ними? – пошепки запитала Віка. – Невже, встигли посваритися?
– Хто зна. – так само тихо відповів Олесь. – Всі готові? – на цей раз він звернувся до хлопців.
– Так.
– Тоді можемо виходити.
Морозне повітря щипало обличчя. Невеликий килим зі снігу покривав землю, хоча він був настільки маленьким, що наступивши на нього, відразу видно траву. 
– Олесь, ти що там застряв? – запитала Віка, підходячи до головного входу школи.
– Та так, задивився. 
Сніг падав все сильніше, ніби хоче надолужити те, що не встиг зробити зранку. Сонце, сховане за хмарами, намагалося пробитися і освітити цей світ, але у нього все ніяк не виходило. Дем'яна охопила легка меланхолія, і він тоскно дивився у вікно, поки не минув перший урок. 
– Вона твоя подруга чи дівчина, яка тобі подобається? – запитав Дем'ян, підходячи до Максима. 
Він стояв на порозі класу, не відриваючи погляду від дівчини, яка самотньо сиділа за партою поки її однокласники розбрелися по групках.
Максим перевів погляд на хлопця.
– Подруга. 
– Чому вона сидить одна? 
– Тому що я був її єдиним другом. Впринципі і вона була моєю єдиною подругою.
– Сумуєш?
Максим не відповів на останнє питання.
– Знаю, що сумуєш. – Дем'ян відповів сам собі.
– Яка різниця сумую я чи ні. Все одно нічого не змінити. – сказав Максим.
– Чому ти так вважаєш? Можливо, є спосіб повернутися.
– Можливо і є.
– Ну ос...
– Але я радше буду вважати, що його немає. – Максим знову поглянув на дівчину. – Не хочу плекати марних надій, щоб потім розчаруватися. Навіть, якщо спосіб повернутися є, то його точно віднайду не я. Можливо, якийсь вчений чи геній, якщо спосіб, звісно, взагалі існує, а я не настільки розумний, тому... краще я буду продовжувати думати, що його немає. Я занадто багато розчаровувався у житті...
Дем'ян уважно слухав. Він і так знав, але тепер ще раз впевнився у словах Віки: «За своєю агресією Максим приховує біль». 
Чим більше Дем'ян спілкувався зі своїми новими друзями, то все більше впевнювався, що кожен з них тримає в душі свої страхи, переживання і біль. 
– Думаю, ти правий. – погодився хлопець.
– Що? – здивовано перепитав Максим.
– Я думаю, що ти правий. Краще не створювати надій, які не відомо чи взагалі здійсняться, щоб потім не мати розчарувань, які можуть навіть зламати тебе. Ти правий.
– Пф...
– Я сказав щось смішне?
– Я помилився. – тихо промовив Максим. – Ти не схожий на мене минулого. Ти набагато мудріший.
Але останні слова Дем'ян не розчув через дзвінок, але перепитати не зміг, оскільки Максим вже зайшов до класу. 
У Дем'яна зараз вікно, тому він просто розгулював по школі, блукаючи у власних думках.
Хлопець з дитинства був досить спостережливим. Він помічав того, що не бачать інші, але разом з тим йому дісталось жахлива риса, яку він ненавидів все своє життя. Постійно несвідомо аналізуючи все, що помічав, Дем'яна часто охоплював страх.

Тривожність. 

Навіть коли все добре, йому часто ставало страшно. Тому і не дивно, коли він став забутим, стрес і тривога, у нього почалися панічні атаки.
За своїми друзями хлопець помітив кілька цікавих речей:

Олесь часто «забувається». В їхній компанії він може зависнути, ніби юнак захлинається у власних думках. Також, не зважаючи на те, що з самим Дем'яном він почав контактувати найбільше, Олесь ніколи не забуває про інших. Це нормально. Вони всі друзі, тому було б дивно забути про когось. Але Дем'ян відчуває, що щось не так. Можливо це просто звичка Олеся з дитинства, або ж щось інше... 

Максим часто намагається стримувати власні емоції. Хоча він часто проявляє агресію, але ще частіше хлопець намагається її стримати, при цьому стискаючи сильно кулаки. А пізніше його стримані емоції проявляються у пасивній агресії. Невже в дитинстві йому забороняли проявляти власні емоції?

На відміну від Максима, в Генріха ситуація зовсім навпаки. В деяких випадках виглядає так, ніби він через силу показує свої емоції, через що вони здаються несправжніми, але він всіляко намагається це приховати. Таких ситуацій зовсім мало і Дем'ян цього і не помітив би, якби не був настільки спостережливим. 

Віка. Тиждень назад сталася неприємна ситуація, коли Олесь і Генріх мили посуд і випадково розбили тарілку. Дівчина, як тільки почула цей різкий звук, зажмурила очі і прикрилася руками, щоб захистити себе. Генріх і Олесь відразу підбігли до неї, взяли за руки, намагаючись заспокоїти. Дем'ян знав, що у Віки було жахливе дитинство. Швидше за все часті сварки батьків, а може навіть фізичне насилля. Захисна поза Віки це підтверджує, хоча Дем'ян хотів би, щоб його здогадки виявилися неправильними. Наскільки жахливим було її дитинство, Дем'ян не знав. Можливо, набагато гіршим, ніж він припускає.

З Оленою Григорівною все складніше, оскільки Дем'ян не бачить її так часто, як інших. Але він помітив, що жінка дивиться на кожного з них з ніжністю в погляді, наче матір на свою дитину, особливо це проявляється з Вікою і Олесем. Воно й не дивно, Олена Григорівна, можна сказати, виростила їх, як власних дітей. Видно, що вона дорожить кожним, а не просто виконує свою роботу. Інколи здається, що ми їй когось нагадуємо. Можливо... можливо до того як стати забутою в неї вже були діти? 

Так і провівши весь урок у власних думках, Дем'ян пішов у їдальню, де має зустрітися з друзями.