Глава 12

– Хочу спати. – позіхнувши, промовив Генріх.
– Ну так іди й спи. – відповів Максим. – Для чого так рано вставати, щоб потім цілий день нити, що хочеш спати. 
– Я не засну. – жалібно сказав хлопець. – Віко, Максим зі мною грубо говорить. – підбігши до дівчини, сказав Генріх.
– Максиме, не ображай Генріха. – не відриваючись від книги, сказала дівчина, погладивши Генріха по голові. – Дітей не можна ображати. – засміялася Віка, але гладити хлопця не перестала.
– Віііко, і ти туди ж. – засмучено проговорив Генріх, продовжуючи сидіти на підлозі біля дивана. Він сперся головою на диван, піддаючись під руку подруги. Через кілька хвилин він уже мирно спав.
– А говорив, що не засне. – тихо сказав Максим. 
– Це ж Генріх. Мені інколи здається, що він будь-де може заснути. 
– Не правильно. Він може заснути будь-де, якщо поряд будеш ти. Таке відчуття, що ти дієш на нього, як снодійне.
Віка обережно встала, щоб не розбудити хлопця.
– Допоможеш? – запитала дівчина.
Максим нічого не відповів, лише підійшов до них. Разом з дівчиною вони акуратно підняли Генріха і поклали його на диван. Віка взяла плед і накрила ним хлопця.
– До речі, а де Олесь і Дем'ян?
– А я звідки знаю. Я їх вже мінімум як годину не бачив. – відповів Максим. 
– Ясно. Зараз гляну. 
Дівчина піднялася на другий поверх. Спочатку вона підійшла до кімнати Олеся і постукала. Тишина. Ще раз постукала.
– Олесь, ти тут? 
Відповіді не було. Дівчина акуратно прочинила двері і заглянула у кімнату, але там нікого не було. Тоді вона пішла до кімнати Дем'яна. 
Тук-тук.
Знову тишина. 
Тук-тук.
– Дем'яне? 
Віка відчинила двері і побачила обох хлопців. Вони мило спали на ліжку. Дем'ян ненароком закинув руку Олесю на плече. Дівчина дістала телефон з карману і сфотографувала друзів. Тихо зачинивши двері, Віка підійшла до сходів. Не спускаючись, вона тихо покликала друга:
– Максиме.
– Ммм? 
– Ходи сюди. Я тобі дещо покажу.
Хлопець піднявся до подруги. Вона повела його до кімнати Дем'яна. Відчинивши двері, вони зазирнули всередину.
– Диви. – тихо з веселою інтонацією промовила дівчина.
– Пф. – усміхнувся Максим і закрив двері. – Сфотографувала?
– Аякже, ще питаєш. – Хитро усміхнулася Віка. – Ходімо, може, пограємо шахи в моїй кімнаті?
– Ага. 
Вони направились в кімнату дівчини. 
– Ти знову програв. – весело викрикнула дівчина.
– Ну і ладно. До речі, скільки часу пройшло? – запитав Максим.
– Година. – відповіла Віка, поглянувши на годинник. – Цікаво, хлопці ще сплять?
– Я голодний. Ходімо приготувати ввечерю. – запропонував хлопець.
– Тоді пішли. Все одно вже треба було закруглятися.
Підлітки вийшли з кімнати і попрямували на кухню.
Генріх припіднявся з дивану, сонно глянувши на прибувших. 
– Ми тебе розбудили? – запитала дівчина.
– Ні, я якраз кілька хвилин назад проснувся.
– Ось і добре. Допоможеш нам приготувати ввечерю. – хитро посміхаючись, сказав Максим.
Генріх різко ліг назад і закрив очі.
– І не прикидайся сплячим.
– Ну, блін, ти ж знаєш, що я не люблю готувати. 
– Ходи.
Генріх встав і в'яло поплентався за остальними на кухню.
– Поріж ще огірки. – сказала дівчина Генріху і звернулася до Максима. – А ти цибулю. А я поки дожарю картоплю. 
Раптом до кухні зайшли. Це були Дем'ян і Олесь. Дем'ян сонно потирав очі, поки Олесь ще досипав на плечі хлопця. Завдяки Дем'яну вони сюди і дійшли, якби Олесь не тримався за нього, то заснув десь на підлозі по дорозі на кухню.
– А ось і ви. Як спалося? – усміхнувшись, запитала Віка.
– Добре. – напівсонним голосом відповів Олесь. 
Дем'ян не міг відповідати, бо намагався зупинити напад позіхання.
– А ми тут для всіх ввечерю готуємо. І для вас також. – тихо сказав Максим. – Поки ви спите. Може ми теж хотіли поспати, але...
– Гаразд-гаразд. Наступного разу готувати будемо ми. – все ще сонно говорив Олесь. – Правда, Дем'яне?
– А... ха... ага. – позіхнувши, погодився хлопець.
Хлопці сіли за стіл, поки Максим розтавляв тарілки, а Віка розкладала їжу.
– Дякую.
Поки всі все ще їли, Генріх доїв свою ввечерю і вже встиг обплести руку Віки і покласти голову на її плече. Він сидів з лівого боку від неї, тому своїми діями не заважав їй вечеряти. 
– Тільки не засни. – сказала йому дівчина.
– Добре.
– Дякую. – промовив Дем'ян, поклав тарілку в раковину і вимкнув чайник.
– Генріх. – звернулася Віка до хлопця, бо вже доїла і хотіла встати із-за стола. – Ха... він все ж умудрився заснути.
– Я ж говорю, ти для нього, як снодійне. – відповів Максим.