Глава 11

– Трохи дивне співпадіння, що ми всі навчаємо в одній школі. – зауважив Дем'ян.
– Нічого не дивно. – заперечив Максим. – Я раніше не навчався тут. Через роботу мами, нам прийшлось переїхати. Ще навіть трьох років не пройшло, як я почав тут вчитися.
– Я раніше теж вчився в іншій школі, але перейшов сюди, оскільки це одна з найближчих шкіл від нашого дому. Плюс сюди ходила Віка. – пояснив Олесь.
– А-а, зрозуміло. Гаразд, я пішов. Мені в ту сторону.
– Ага, до зустрічі.
Дем'ян попрямував далі коридором, доки не дійшов до свого класу. Хлопець ввагався кілька хвилин поки наважився увійти всередину. Але як тільки він це зробив, то побачив своїх однокласників. Ще залишалося пару хвилин до початку уроку, тому прийшли ще не всі. Але найголовніше, він побачив своїх друзів.
– Артем, Назар, Захар! – викрикнув хлопець, але, звісно, вони його не почули. Пролунав дзвінок, що вивело Дем'яна з трансу. "Ах... блін... Я ж..." Він швидко дійшов до вільної парти, яка знаходилося вкінці класу. Хлопець хотів сісти на вільному місці біля свого друга, але розумів, що випадкового зіткнення не уникнути.
Перший урок пройшов, на диво, швидко. Він стояв поряд з друзями і слухав про що вони говорять. Так і минула перша перерва. "Хах, Я потроху звикаю бути «ніким» між людьми. Тааак, наступний урок фізика, потім інформатика, а далі йдуть уроки на які я не ходжу, тому можна буде піти додому. Стоп інформатика. Блін, я хотів піти на інформатику, але якщо комп'ютер сам почне вмикатися і повторювати дії за іншими, то я тільки налякаю всіх. Який тоді сенс мені йти на інформатику, якщо я не зможу нічого робити?"
До класу зайшов вчитель. "Ой, точно, урок же почався." Дем'ян швидко сів за парту. 
– Знову ця фізика! – тихо промовив Захар, але Дем'ян його почув, оскільки сидів збоку від них.
– Пф, нічого не змінилося. Захар як не любив фізику, так і зараз не любить. – "Я ніби сто років з ними не бачився." – Справді, нічого не... змінилося. Окрім... мене. – Дем'ян опустив голову, поглянувши на руки. Перед очима плило через сльози, які накопилися в очах. Він підняв голову вверх і почав швидко кліпати, щоб заспокоїтися. Задуха. Знову.
Зібравши нашвидкуруч свої речі, хлопець вибіг з класу. Але далеко не зміг піти, тому зупинився на сходах. Він скинув рюкзак з плеча на підлогу і сів на підвіконня. Голова була важкою настільки, що було складно її тримати прямо, тому сперся на вікно. Порожній погляд спрямований на вигляд за вікном. Такий знайомий і водночас зовсім невідомий. 
Він не знав скільки часу пройшло від початку уроку. Знизу почулися кроки, які повільно наближалися до нього. 
– Так ось де ти був. 
– Твій голос дійсно дуже приємний. – втомлено усміхнувшись, відповів Дем'ян. – Чому ти тут, а не на уроці, Олесь? – тільки зараз він перевів погляд на прибувшого. 
– Я шукав тебе.
– Чому? 
– Я ж знаю, як ти реагуєш на такі речі. Твій перший день в школі. Ти вперше за цей час побачив друзів. Це не могло пройти без такої реакції твоєї психіки.
"Значить під час першого уроку він теж мене шукав? Невже я... просто відкрита книга для інших?"
– Хах, я настільки передбачуваний...? Ми знайомі лишень два тижні, а ти вже так добре мене знаєш. – голос Дем'яна був сповнений втоми і гіркоти.
Олесь сів на підвіконня до хлопця.
– Я не можу сказати, що я тебе настільки добре знаю, щоб передбачити твої дії. Просто я бачив тебе, коли ти тільки став забутим. Ти був у дуже схожому стані, як зараз. Тому я розумів, що в такій стресовій ситуації, швидше за все твоя психіка відреагує так само, як і минулого разу. І я не помилився.
– Ясно. 
Так вони просиділи ще якийсь час. Дем'ян продовжував дивитися у вікно, Олесь розглядав стіни школи, інколи переводячи погляд на хлопця, пильнуючи за його станом. 
– Скільки до кінця? – запитав Дем'ян.
– П'ять хвилин.
– Ясно. Можемо йти. Мені вже легше.
– Впевнений?
– Так. Ми все одно не зможемо тут сидіти, коли почнеться перерва.
– Тоді ходімо в їдальню. Скоро туди прийдуть Максим з Вікою. Ми завжди на великій перерві збираємося там. 
– Мгм. 
Взявши рюкзак Дем'яна, Олесь попрямував сходами вниз.
– Я і сам би міг.
Юнак нічого не сказав на ці слова, лише скептично поглянув на Дем'яна і продовжив йти. Дем'яну нічого не залишилося, як йти за ним.
– О, ти вже тут. – сказав Олесь, побачивши Максима за столом.
– Ага, урок був просто жахливо нудним, тому я пішов раніше. 
– А ви...?
– Мені теж стало нудно. – як ні вчому не бувало, сказав Олесь. – Зустрів Дем'яна по дорозі і привів його сюди.
– Ясно. – байдуже промовив Максим.
"Навіщо питав якщо йому все одно?"
І як тільки продзвенів дзвінок в їдальню зайшла Віка.
– Я змучилась. – впавши за стіл, промовила дівчина.
– Я теж. – погодився Максим.
– Скільки у вас ще уроків? Бо в мене ще три.
– У мене два. – відповів Максим.
– У мене на сьогодні, напевно, все. – задумливо сказав Дем'ян. – Я думав ще піти на інформатику, але зрозумів, що в цьому немає сенсу.
– Тоді ходімо разом додому. – запропонував Олесь.
– Стій, хіба в тебе немає бути зараз Українська? 
– Має, але мої однокласники будуть писати контрольну, тому навіщо мені там сидіти. Все одно я нічого не писатиму. – відповів на питання Максима Олесь.
– Тоді понятно.
– Пощастило вам. – жалібно промовила Віка. – Я теж хочу вже додому.
– Ти так кожного разу говориш. – насмішливо сказав Олесь.
– Ой, заткнись. – відповіла дівчина.
На її слова Олесь лише видавив смішок. 
Поки підлітки розмовляли до їдальні почало прибувати все більше учнів, але, на щастя, до їхнього столику ніхто не підходив, тому вони могли спокійно продовжувати говорити. Але через трохи їхню розмову перервав дзвінок на наступний урок.
– Ну що ж, до зустрічі. – попрощався Олесь, застібаючи куртку.
– Ага, зустрінемося дома. – відповіла дівчина.
Дем'ян лише помахав рукою, поки Максим мовчки попрямував до свого кабінету, перед тим востаннє поглянувши на всіх.
– Ходімо?
– Мгм.
– Прогуляємося трохи? – запитав юнак.
– Можна. – відповів Дем'ян, розглядаючи все по сторонам. 
– Про що думаєш? 
"Те ж саме питання, як і в ту ніч."
– Осінь. Я люблю осінь. Шкода, що вона скоро закінчиться. 
– Справді? Я думав, що ти більше любиш літо. Для твого характеру якось краще підходить. 
– Нууу... взагалі моя улюблена пора це весна. Але осінь я теж люблю.– він на мить замовк. – Хоча тут ти правий: я влітку народився. А ти, яка пора року подобається тобі?
– Зима.
– Чому?
– Люблю сніг і не люблю жару. Дем'яне, мені справді шкода, що з тобою це сталося. – почав Олесь.
Дем'ян поблажливо усміхнувся:
– Не говори так, ніби ти у цьому винний. Ти ж опинився в такій же ситуації як і я. – він поглянув на листя перед собою. – Хочу якось поїхати до океану.
– Справді?
– Ага. Поїдемо разом? І з Вікою, Максимом і Генріхом? Можливо, шукачі теж захочуть.
– Було б чудово. 
Дем'ян весело усміхнувся:
– Так, чудово...