Глава 10

Пройшло декілька днів. Вечір. Вітальня.
Генріх, Дем'ян і Олена Григорівна грають в карти, поки Віка і Олесь пояснюють Максиму тему з математики.
– Я знову виграв. – весело промовив Генріх.
– Як?? П'ять раз з восьми! – здивовано викрикнув Дем'ян, а потім, підперши рукою щоку, ображено добавив: Дві гри з трьох останніх були нічиєю, і один раз перемогла Олена Григорівна. Я так ні разу не зміг виграти. 
– Та ладно тобі, Дем'яне, ти ж не так давно почав грати дурня, на відміну від нас, які вже грають кілька років. – намагалася підтримати його наглядачка.
– Справді, це всього лиш гра. – підтвердив Генріх.
– Ха-ха, ладно.
– Зіграємо ще раз? – запропонував хлопець.
– Ну гаразд.
– Максиме, тут потрібно множити на три, а не шість. – збоку говорив Олесь, пояснюючи щось Максиму.
– До речі, Дем'яне, ти будеш продовжувати ходити в школу? – запитала жінка.
– Так, думаю з наступного тижня піду. Хочу...  побачити друзів, та й деякі знання все ж таки не завадять.
– Ти збираєшся на всі уроки ходити чи на деякі? – запитала Віка.
– Точно не на всі. – різко відповів Дем'ян.
– Які ти обрав?
– Напевно, легше сказати, на які я не буду ходити: біологія, фізкультура, трудове навчання, хімія, світова література, щодо української літератури я ще думаю, хімія, мистецтво... навіщо воно взагалі?
– Підеш на фізику? – запитав Олесь. – Це ж не є один з основних предметів.
– Так, я знаю. Просто мені цікавий цей предмет. 
– Ясно.
– І я знову залишуся один. – наігранно жалібно промовив Генріх.
– Ой, не говори так, ніби ти, справді, засмучений. – заперечила дівчина.
– А може я справді засмучений. – продовжував у тому ж тоні говорити хлопець. – Ладно, ладно. – закотив очі Генріх і тихо пробурмотів сам собі: Який алкоголь взяти на цей раз?
– Ти щось сказав? – перепитала наглядачка.
– Ні, нічого.
Олесь підійшов до Генріха, поклав руки йому на плечі і трохи опустив голову, щоб сказати щось Генріху, щоб тільки він почув:
– Так і кортить випити? – як тільки Олесь це сказав, відразу прийняв попереднє положення, все ще тримаючи руки на плечах хлопця.
Генріх підняв голову, щоб побачити обличчя співрозмовника:
– Звісно, як же без цього. – усміхнувся хлопець.
– Ти невиправний. – зітхнув Олесь і відпустив друга.
– Про що ви там шепочетеся? – запитала Віка. 
– Нічого такого.
Лише Максим дратівливо дивився на всіх, оскільки все ще не розібрався з новою темою з математики. І як він зрозумів, йому вже ніхто нічого не пояснить.
– Гаразд. Давайте повечеряємо. – промовив Олесь, обійнявши Дем'яна за шию. 
"А? Що? Коли він..." здивувся Дем'ян, коли відчув, що його обійняли.
– Ти голодний, Дем'яне? – запитав Олесь.
– А-ага. – ніяково відповів юнак. "Хааа... занадто неочікувано."
– Ох уж, ці діти. – тихо промовила Олена Григорівна, усміхнувшись і підперши голову рукою. – Ну що, давайте вечеряти. – уже звернулася до всіх жінка.
                                    * * *
– Блін, я відвик вставати так рано. – позіхнувши, промовив Дем'ян. 
Тук-тук.
– Так?
В кімнату зайшов Олесь.
– Добре, що ти вже прокинувся. – хлопець прийшов до Дем'яна і сів біля нього.
– Що...? Олесь? – здивувався Дем'ян, коли Олесь обійняв його збоку, поклавши голову на плече.
– Посиди так трохи. – попросив Олесь. – Мені приснився кошмар. 
"Кошмар?" 
Дем'ян не знав що робити, хотілося запитати, що саме приснилося, щоб знати, що сказати, але розумів, що зараз не варто це робити, тому несвідомо поклав руку йому на голову і почав гладити, щоб заспокоїти. Пройшло кілька хвилин.
– Дякую. Мені стало легше. – посміхнувся Олесь. – Вибач, що так раптово.
– Ні-ні, все гаразд. Я не проти.
– Справді? Тоді добре. – відповів Олесь і встав з ліжка. – Тоді ти... напевно, переодягнися, а я тебе почекаю. 
Дем'ян тільки зараз помітив: "Олесь уже переодягнувся. Якби йому справді приснився кошмар і він не міг сам заспокоїтися, тоді хіба він би не прийшов відразу, а не після того, як переодягнувся?"
Хлопець підозріло поглянув на Олеся, але нічого не сказав. Олесь лише усміхнувся і вийшов з кімнати.
– Олесь? Чому ти з самого ранку прийшов до Дем'яна? – запитав, проходячи повз, Максим.
– Мені... просто захотілося. – потерши щоку, відповів юнак.
Максим лише знизав плечима і пішов до себе: "Я, напевно, ніколи їх незрозумію." Під "їх" він мав на увазі цю трійку: Генріх, Віка і Олесь. Максим, як тільки попав сюди, думав, що це місце і вони є дивними, але сам ніколи не був проти. Це було навіть добре, оскільки хоч трохи радувало його життя після тієї події.
Із кімнати вийшов Дем'ян. 
– Ходімо умиємося, бо я теж ще не був у ванній. – сказав Олесь.
– Ага. 
Потроху всі зібралися і були готові йти в школу.  
– Ви вже йдете? – сонно запитав Генріх.
– Так. – відповіла Віка. – А ти?
– Що, я?
– Не йдеш?
– А маю?
– Міг би провести нас до школи. Все одно тобі нічим зайнятися. – сказав Максим.
– Якщо ти так хочеш. – весело промовив Генріх, потріпавши хлопця по голові.
На диво, Максим ніяк не відреагував на цю дію. Хоча Дем'яну здавалося, що на таке він розізлиться.
– Можемо йти. 
Всі спілкувалися між собою по дорозі до школи. Лише Генріх йшов під руку з Вікою і... спав цілу дорогу. 
– Все, бувайте. – сказав Генріх, сонно протираючи очі, і помахав рукою на прощання.
– Бувай. 
– Не засни по дорозі.

Коротко про Максима:

Зовнішність: чорне коротке волосся з невеликим чубчиком з правої сторони. Сіро-блакитні очі з довгими і густими віями. Є багато маленьких шрамів по всьому тілі, оскільки з дитинства є дуже активним, тому часто падав і вдарявся.

Хобі: раніше обожнював баскетбол, але зараз немає можливості з кимось грати, тому закинув це діло. Може сам позакидати м'яч у кільце, але на цьому все. Зараз шукає собі хобі, яке його зацікавило б. Любить інколи грати відеоігри.