Глава 9

Вони вийшли з маршрутки. 9:20. Часу достатньо. Дем'ян взяв хлопця за руку і потягнув в сторону. 
– Ходімо. 
– Ага. – відповів Генріх і поспішив за ним.
Хлопці дійшли до під'їзду. Двері були відкриті, тому вони без проблем зайшли в сам під'їзд.
Квартира 173. Дем'ян стоїть перед дверима не в силах піти далі. Юнак дуже нервував.
– Не заходиш? 
– А, так. – вже хотів піти Дем'ян, а потім зніяковів. – Я все ще погано проходжу крізь стіни. 
– Нічого. Я тобі допоможу. Роби те що й на уроках. – Генріх взяв його за плечі і допоміг пройти крізь двері.
– Любий, ходи снідати. 
"Голос мами?"
Дем'ян швидко зайшов на кухню і побачив маму, яка ставила тарілки на стіл. Тоді на кухню зайшов його тато. Він поцілував дружину і сів за стіл. Вони не бачили двох хлопців, які теж знаходилися на кухню.
"Мама, тато! Який же я радий вас бачити." Він не помітив як почав плакати. Сльози текли по щоках, але хлопець продовжував усміхатися, дивлячись на батьків. Така ж атмосфера як і раніше. Дем'ян відчув ніби він вдома. Генріх позаду підійшов і обійняв хлопця за шию. Він не знав, що треба говорити в такій ситуації, тому мовчки обіймав Дем'яна, надіючись, що це його трохи заспокоїть. Вони не дивилися за часом, тому не знають скільки простояли, але батьки Дем'яна вже поїли і його мама почала збиратися на роботу, поки батько мив посуд. Дем'ян хотів підійти і обійняти тата, але відразу відкинув цю думку, розуміючи, що як тільки він торкнеться когось з батьків, то вони злякаються, побачивши незнайомого хлопця у себе в квартирі. Ще й невідомо як потрапивший у дім.
– Гаразд. Можемо йти.
– Ти впевнений? – перепитав Генріх.
– Якщо я ще трохи побуду тут, то вже не зможу піти.
Хлопці вийшли з квартири. 
– Не проти трохи прогулятися? – запропонував Генріх.
– Так, звісно. 
– Я радий. 
– Чому? – здивувався хлопець.
– Просто хоч ти і став більше проводити з нами часу, все ж ти часто закриваєшся від нас, тому я радий, що ти не проти зі мною погуляти. – пояснив юнак.
– Це так помітно?
– Ну Максим може і не помітив. – засміявся Генріх. – Не хвилюйся, ніхто тебе не звинувачує і не наполягатиме на дружбі, поки ти сам цього не захочеш.
– Ні-ні-ні. – помахав руками Дем'ян. – Я не був проти дружити з вами. Просто... просто мені ще складно усвідомити, що це реальність. І складно звикнути до нового місця, до нового життя, до нових... людей. Це правда, що я інколи закриваюся від людей, але не тому що я не хочу з вами дружити, просто... мені важко. – признався Дем'ян.
– Я розумію. І інші теж це розумію. Все гаразд. – заспокоїв його Генріх. 
– До речі, Генріх...
– Ммм? – зацікавлено відповів юнак.
– За ці кілька днів і навіть зараз я помітив, що ти сказав, що радий, але твій погляд не змінюється. Коли ми вперше зустрілися, твої очі теж були такими ж холодними. 
– Що ти хочеш цим сказати? – здивовано і трохи навіть занепокоєнно запитав Генріх. 
– Нічого такого. – усміхнувся Дем'ян. – Просто мої спостереження. – закінчив хлопець і попрямував вперед.
"Хах, а він виявляється дуже спостережливий. Коли ми вперше зустрілися він був не в собі після пережитого, але він все одно все помітив і навіть проаналізував... Неймовірно." – виникло в голові Генріха. Він поспішив за хлопцем.
– Ти бував у цій частині міста раніше? 
– Ні, напевно, не пам'ятаю. – відповів Дем'ян.
– Ходімо, поїмо. Ти ще не снідав, певно, голодний. Тут є один магазин з прекрасними булочками. Шкода, поїсти в кафе ми не зможемо.
– Та нічого. Я не проти з'їсти булочку. До речі, хотів запитати як Віка і Максим ставляться до того що з ними сталося?
– Максиму після смерті батька було вже все одно. З матір'ю і вітчимом він не ладнав. А про його друзів я не знаю. Щодо Віки... Мене тоді не було, коли це сталося, але, за її словами, вона була рада, що стала забутою.
"Що? Вона була рада? Невже..."
– Думаю, ти розумієш яким було її дитинство, якщо вона була рада зникнути.
– Жахливим... – тихо промовив Дем'ян, опустивши голову. 
Пройшло години півтори поки вони повернулися. Хлопці зайшли до будинку. 
– Кілька днів вже живу в цьому домі... Він мені здається дивним.
– Чому?
– Не в поганому сенсі дивний, звісно. Але ніби майже поряд і є сусідні будинки, а все одно цей дім виглядає якось... відсторонено, не знаю. Але... мені це подобається. Тут витає така атмосфера: затишно, тихо і містично. 
– Це добре. – посміхнувся Генріх. – Бо тобі тут ще жити як мінімум кілька років.
– А далі?
– Далі все залежить від тебе. – знизав плечима хлопець. – Якщо захочеш, зможеш переїхати.
– А якщо не захочу?
– Залишишся тут. Ніхто тебе не вижене. Хм. – поглянув на годинник Генріх. – Скоро прийдуть Максим і Олесь. – В них сьогодні не багато уроків.
– Мгм. 
Генріх сів на диван і вмикнув телевізор. Дем'ян сів біля хлопця.
– Що, справді, нічого не зрозумів? – запитав Олесь, йдучи додому.
– Ага. Сьогоднішня тема з математики була капець якою складною і незрозумілою. – відповів Максим, який йшов поряд.
– Не хвилюйся. Я допоможу. Ну, – задумався хлопець, відчиняючи двері, – якщо я не зможу, то у тебе є ще запасні варіанти у вигляді Генріха і Віки. Вони пояснять. Особливо Генріх. Він точно зможе зрозуміло пояснити.
– Ой, та Генріх все мож...
– Чшшш. – притиснувши палець до губ, промовив Олесь. Вони підійшли до дивану і побачили, що Дем'ян і Генріх спали, спершись одне на одного.

Коротко про Генріха:

Зовнішність: середнього зросту, світлі короткі волоси, темно карі очі. Є багато родимок на тілі, які йому насправді не дуже подобаються.

Хобі: насправді, як такого немає. Часто змінює види діяльності, оскільки йому швидко все надоїдає.

Стиль одягу: найчастіше носить пастельні, бежеві відтінки. Обожнює в'язані речі. Також любить вільний і зручний одяг.