Глава 8

Пройшло чотири дні після того випадку. Дем'ян все ще погано спить, але йому вже стає краще. Він почав навчатися проходити крізь стіни. Спочатку це було дуже дивне відчуття, але хлопець почав потроху звикати.
– Віка. – покликав Дем'ян дівчину. Саме вона навчає його проходити крізь стіни. – А хто найкраще з вас володіє цією здатністю?
– З нас найкраще це вміє Генріх. Він найшвидше цьому навчився і в нього найкраща концентрація. – пояснила подруга.
– Ясно.
– Інколи мені здається, що за щоб він не взявся, в нього все виходить в найкращому вигляді. Аж бісить. – пробурмотів Максим, склавши руки і спершись спиною об стіну. 
– Ха-ха-ха. І справді. – погодилась дівчина. – Гаразд, на сьогодні все. 
– Добре. 
– Ха, – позіхнула Віка, – сьогодні треба буде лягти раніше. Хоча, сумніваюсь, що вийде.
– Ага. Як завжди. – погодився хлопець, усміхнувшись.
– Чому раніше? – запитав Дем'ян.
– А? – повернулася Віка до друга. – Канікули закінчилися, а ми все ще ходимо в школу. Пам'ятаєш, в тебе Генріх тоді питав? Ми вирішили ходити в школу, щоб отримати базові знання.
– З нашою системою освіти ця "база" занадто велика і не потрібна. – сказав Максим.
– Ну, тебе ніхто не заставляє ходити на всі заняття, та і в школу взагалі. Вибери предмети, які вважаєш за потрібні, і ходи лише на них.
– Та я знаю. – потерши голову, відповів хлопець. – Я так і роблю.
– Котра година, до речі? – запитала Віка.
– Пів сьомої. – відповів Дем'ян.
– Мгм. Не хочете чаю?
– З радістю.
– Не відмовлюсь.
Вони зайшли на кухню.
– Ви вже закінчили? – запитав Олесь.
– Так. – відповіла Віка і направилась до плити.
– Чайник гарячий, якщо що. – повідомив Генріх, не обертаючись.
– Ой, все-то ти знаєш. 
– Люблю тебе. – усміхаючись, відповів хлопець. Віка на це легенько вдарила його по голові і пішла діставати чашки. – За що? – запитав Генріх, взявшись за голову.
– Ой, не роби таке обличчя, ніби тобі боляче.
"Що...?"
– Вони зустрічаються? – пошепки запитав Дем'ян у Максима.
– Та ні, він завжди так говорить. – так само пошепки сказав хлопець. – Не звертай уваги. – промовивши ці слова, Максим сів за стіл.
– Гаразд. – пробурмотів сам собі Дем'ян і теж сів за стіл.
Повечерявши, всі почали виходити з кухні до своїх кімнат. Дем'ян, який зголосився помити посуд, залишився на кухні сам. Спати йому ще не хотілося, та й він знав, що не засне, тому хлопець вирішив помити посуд, щоб хоча б чимось зайнятися. 
Закінчивши роботу, він піднявся по сходах наверх. 
"Хм..."
В коридорі Дем'ян розглядав картини, які висіли на стіні. 
"Це ж Віка малювала...?"
Картини були просто неймовірними, хоча більшість з них були в темних кольорах і якомусь більш меланхолійному стилі. Але Дем'яну прийшлися по душі ці картини. У місячному сяйві вони здавалися ще більш похмурими. Зі всіх картин найбільше Дем'яну сподобалася та, яка висіла вкінці коридору поряд з дверима до його кімнати. Зимовий ліс в похмурий день. Але найбільше, що привертає увагу, так це червона, кривава річка. Де не де, покрита льодом. Взагалом картина переливається білими і сірими тонами, і лише червона ріка вирізняється, відразу манить око. Хоча картина намальована досить просто, без якихось дрібних деталей, але вона все ж залишається чудововою.
– Гарно... – тихо промовив Дем'ян.
– Подобається? 
Дем'ян аж підстрибнув, коли почув голос за своєю спиною.
– Олесь..? Що ти тут робиш? 
– Я йшов почистити зуби, – сказав Олесь і продовжив: але побачив, як ти зачаровано дивився на цю картину і вирішив підійти. То як? Подобається?
– Так. Дуже красиво.
– Хм... Це одна з перших картин Віки, яку вона намалювала тут.
– Тобто ти хочеш сказати, що Віка намалювала її в 10-11 років? – здивовано запитав Дем'ян.
Олесь лише кивнув.
– Це неймовірно. Хотів би я так малювати. – тихо сказав хлопець.
– Так, справді. Але... Віці не подобається ця картина. – промовив Олесь.
– В сенсі?
– Ну, вона говорить, що тут погано промальовані тіні. Погано передано кольори хмар. Ну, коротше, вона знайшла до чого придратися. – юнак знизав плечима.
– Але ж ця картина чудова. – заперечив Дем'ян.
– Ми теж їй так говорили, але... – зітхнув Олесь. – Вона взагалі хотіла її забрати зі стіни і сховати куди-подалі. Ми ледве її відговорили від цього.
                               * * *
– Хааа... 8:36. Знову не виспався. 
Потерши очі, Дем'ян спустився вниз.
– Доброго ранку. – сонно привітався хлопець з Генріхом і сів біля нього на диван.
– Доброго. – усміхнувшись, відповів Генріх.
– Всі ще сплять?
– А ти не знаєш? Всі в школі. 
– А, точно, я забув. Віка вчора говорила про це. А ти...
– Я вже закінчив школу.
– Тоді ясно. – сказав Дем'ян і позіхнув. – А що ти... ха... робиш поки... ха... інші не прийд... ха... уть? 
– Пфф. Ти так мило позіхаєш. На котика схожий.
– А, щ-що? – ніяково відповів Дем'ян. Його щоки злегка почервоніли. Не звик він до такого.
– Ну вранці досить гарна погода, тому я зазвичай прогулююсь, потім приходжу і сиджу в інтернеті або читаю книги.
– Зараз ти не гуляєш бо...
– Бо тут є ти і чому б мені не провести час з тобою, а то гуляти кожен день по одних і тих самих місцях вже надоїдає. – продовжив Генріх.
– А, тоді ясно. – легенько піднявши кути губ і поглянувши у вікно, відповів хлопець.
Генріх нічого не говорив більше, спостерігаючи за співрозмовником.
– Генріх. – не повертаючи голови, покликав хлопця Дем'ян. – Ти не сумуєш за сім'єю, друзями?
Хлопець на секунду задумався:
– Напевно, сумую. – "Напевно? Він невпевнений чи сумує за ними?" здивувався Дем'ян, а Генріх продовжив: – Друзі поступити в різні міста, тому я їх не бачу, а сестра і батько живуть не так далеко, тому я часто навідуюся до них. 
– Ти провідуєш свою сім'ю???
– Так, чому б і ні. Звісно, розмовляти з ними я не можу, але побачити як вони, чи все добре можу. Моя сестра, кілька місяців назад народила трійню, тому я тепер дядько. – весело добавив Генріх.
– Вау, це чудово. – відповів Дем'ян і задумався. – Тоді я зможу провідати їх. – бурмотів хлопець.
– Хочеш я можу піти разом з тобою, щоб ти побачив батьків? – наблизивши своє обличчя до Дем'яна, запитав Генріх.
"Коли він опинився так близько?"
– Ти не проти сходити зі мною?
– Ні, не проти.
– Тоді ходімо. – підскочивши, радісно сказав хлопець.
– Прямо зараз?
– У тата почалася відпустка, але мама йде на роботу о 10, тому якщо я хочу побачити їх разом, то варто йти зараз, а то прийдеться чекати до вечора. – наспіх пояснив Дем'ян, вже взуваючись.
– Переодягалися не будеш? – запитав юнак.
– На це немає часу. Тим більше мене ж ніхто не бачить, тому це не така вже й проблема. – знизав плечима хлопець.
"А він швидко пристосовується." – подумав Генріх.
– Тоді гаразд. Ходімо. – одягаючи куртку, промовив Генріх. – Не біжи так і дивись під ноги.
Швидко добравшись до зупинки, вони сіли в маршрутку. Дем'ян не міг всидіти на місці, постійно глядів то у вікно, то в телефон на час. 
– Скільки ще їхати? – запитав Генріх.
– Ще десь двадцять хвилин. 
Генріх подивився в телефон. 9:02. "Ще встигаємо." Він поглянув на Дем'яна і не зміг втримати усмішки. "Який миленький. Так чекає зустрічі з батьками."
– Сонце. – сказав Генріх.
– Що? – не зрозумів Дем'ян.
– Погода гарна, говорю. Сонце прям-таки гріє, незважаючи на те, що вже кінець осені. 
– А, так, ти правий. – погодився хлопець, знову поглянувши у вікно.