Глава 7

6:02
Задуха.
"Задихаюсь."
Кха-кха
"Треба відчини вікно."
Ледве вставши з ліжка, Дем'ян ледь не впавши, підійшов до вікна. 
– Хааа... хааа. Свіже... повітря. Кха-кха... – прохолодний вітер подув в його обличчя. Але Дем'ян все одно не міг нормально дихати. Серце почало швидко битися, а тіло тремтіти. Дем'яна окутав....
Страх. Безпричинний страх оволодів ним.
"Треба заспокоїтися. Дихай повільно."
Вдих. Видих.
Лише трохи, але йому стало легше.
"Хочу води."
Хлопець вийшов з кімнати і попрямував вниз на кухню. Майже впавши на сходах, він сперся на стіну, але цією дією видав глухий звук. "Дідько, хоч би нікого не розбудив. Хоча звук був не настільки голосним, тому ніхто не мав би почути. Принаймі я надіюсь на це."
Якось дійшовши на кухню, він тремтячими руками налив собі води. Але навіть коли хлопець попив води, горло всеодно сушило, а паніка не зникала. Дем'ян присів на підлогу. Хаа... 
"Дихати важко."
На сходах почулися чиїсь кроки, але Дем'ян цього не почув, сконцентрувавши увагу на своєму диханні.
– Хто тут?
"Олесь? Невже в нього настільки чутливий сон, що він прокинувся."
При місячному світлі вдалося розгледіти здивоване обличчя юнака.
– Дем'яне? Що сталося? – присівши біля хлопця, запитав Олесь.
Але у Дем'яна не було сил говорити хоч щось, тому він продовжував намагатися уповільнити власне дихання.
– Дем'яне... – "Невже у нього панічна атака?". – Дем'яне. – повторив Олесь, щоб хлопець поглянув на нього. – У тебе панічна атака.  Тобі треба дихати повільніше. Так, повторюй за мною. Вдииих. Видииих.
Але Олесь побачив, що Дем'ян не може заспокоїтися, тому він взяв його за руку.
– Давай ще раз. Вдих. – Олесь і сам глибоко вдихнув разом з Дем'яном. – І видих. – повільно видихнув він.
Повторивши цю дію кілька разів, Дем'ян зміг сповільнити власне дихання. Але страх все ще не зник, а грудна клітка все ще неприємно давила. Голова паморочалася, а все здавалося якимсь далеким і не чітким.
Олесь легенько потягнув хлопця на себе, щоб Дем'ян сперся на нього. 
– Чшшш. Я поряд. Ти не сам. – спокійно говорив Олесь.
– Можеш щось розказати. У тебе дуже приємний і заспокійливий голос. 
– Так. – усміхнувся Олесь. – Звісно. – він на мить задумався. – Коли я тільки прибув в цей дім, тут жили тільки Віка і Олена Григорівна. – почав історію хлопець. – Вони пояснили мені про цей світ і навчили багато чого. Пам'ятаю одного дня Олена Григорівна вчила мене проходити крізь стіни, поки Віка дивилася на це. Я не міг нормально сконцетруватся і поки проходив моя рука застрягла у стіні. Чесно, я так перелякався в той момент. Боявся, що руку прийдеться відрізати. Малим був. А Віка в цей час сміялася. Я тоді на неї сильно образився. Потім все ж таки руку вийшло витягнути, але з Вікою я після того цілий день не розмовляв, хоча вона ще довго вибачилася в той день.
Дем'ян весело засміявся, уявивши цю картину. Панічне обличчя Олеся, який побачив свою руку в стіні, і Віку, яка сміялася з цього. Поки слухав Олеся, страх майже минув і йому полегшало. 
– Дякую, Олесь. 
– Хочеш спати?
Хлопець помахав головою: 
– Ні, я вже не засну.
– Хм. Тоді... чаю? 
– Так. – посміхнувся Дем'ян. 
Олесь допоміг хлопцю встати. Дем'ян сів за стіл, поки юнак поставив чайник грітися. Олесь увімкнув світло над плитою. Оскільки це було світло не від люстри, то воно не сліпило очі, але дозволило бачити хоч щось.
– Вибач, що розбудив тебе.
– Тобі з самого початку варто було б покликати когось на допомогу. – ставлячи чашки, промовив Олесь. – А якби я не прийшов, ти б так і страждав тут в самоті? – суворо сказав юнак, повернувшись до Дем'яна, але той не відповів, а лише опустив голову. – Дем'яне, зрозумій, ти не зможеш впоратися зі всім сам. Як і говорила Віка, ти можеш поговорити з кимось з нас. Дем'яне... – покликав хлопця, побачивши, що той все ще тримає голову опущену.
– Так?
Він підійшов до Дем'яна, присів біля нього і взяв за руки. Олесь намагався поглянути йому в очі, але волоси спали Дем'яну на обличчя, прикриваючи очі.
– Про що ти зараз думаєш? – запитав Олесь.
– Я... я... – почав Дем'ян, але слова ніби застрягли в горлі. Він не знав, як пояснити. – Я не знаю що мені робити. Я хочу повернути своє життя. Хочу знову спілкуватися з батьками і друзями, гуляти з ними, як раніше... – на очі почали навертатися сльози. – Я не знаю, як мені жити далі. Мої близькі більше ніколи мене не побачать. Моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Як я тепер буду жити? – з кожним сказаним словом сльози текли все сильніше і падали на руки хлопців.
– Знаю, тобі боляче. Ти... загубився в цьому великому світі, але хочу, щоб ти знав, що ти не один. Ні я, ні хтось з нас не зможе замінити тобі твоїх рідних чи друзів, я знаю, але я надіюсь, що ми зможемо стати тобі сім'єю, завдяки якій ти будеш радіти, як раніше.
Так і пройшло кілька годин. Дем'ян потроху заспокоївся. Хлопці сиділи пили чай і розмовляли про все, що спаде на думку, поки за вікном сходив ранок і перші промені освітили будинок. Зараз було лишень пів на дев'яту.
– О, а ви чому не спите? Ще ж так рано. – запитав Генріх, увійшовши на кухню.
– Да так, не спиться. – відповів Олесь. – Вирішили попити чаю. 
Насправді це була вже п'ята чашка чаю, якщо не більше. Вони перестали рахувати ще після третьої.
– А ти чому не спиш? – запитав Дем'ян.
– Я? Я зазвичай досить рано встаю. Не можу довго спати.
– Ага, а потім цілий день сонний ходиш. 
– Ну що поробиш? – знизав плечима Генріх. – Не проти, якщо я приєднаюсь і вип'ю чаю разом з вами?
– Ні, не проти.
– Супер.
Генріх налив собі чаю і сів за стіл. 
– Питання. – раптово промовив Дем'ян.
– Так?
– Якщо хтось із забутих народить дітей, то якими... вони... будуть? – запиняючись вкінці, запитав хлопець.
Вони здивовано поглянули на Дем'яна.
– Що? Я запитав щось не те?
– Ні. Нічого такого. – відповів Генріх. – Просто, коли ми всі потрапили сюди, ми трохи довго пристосовувалися до всього і не відразу задумувалися про це. А ти тут кілька днів і вже запитуєш такі логічні питання, тому ми трохи здивовані. Ось і все. – пояснив блондин і повернувся до заданого питання. – Насправді, якщо в забутих народяться діти, то вони будуть такими ж... забутими. 
– Тобто...
– Так їх теж не будуть бачити звичайні люди. – продовжив Олесь. 
– Це, напевно, жахливо.
– Це справді досить жахливо. Якщо вони захочуть стати відомими або зайнятися своєю справою в майбутньому. Мало хто це оцінить. – підтвердив Олесь.
– Але проблема не тільки в цьому. – продовжив Генріх. – Такі діти з дитинства можуть отримати все що захочуть, бо їм не потрібні гроші. І якщо неправильно виховати їх, то вони, коли виростуть, будуть робити все що їм заманеться, а це досить складна проблема. Тому для їх виховання потрібно приділяти вдвічі більше сил, щоб пояснити як влаштован наш світ. – Генріх на кілька секунд замовчав і раптово щось згадав. – До речі, ти ж, напевно, чув вислів, що діти можуть бачити те, що не бачать дорослі. 
Дем'ян лише кивнув. 
– Так ось. Це правда. Діти можуть нас бачити. Але з віком вони перестають нас бачити і взагалі забувають, як і всі дорослі. 
– І з якого віку вони перестають нас бачити? 
– В кожної дитини по-своєму. Хтось довше, хтось менше. – пояснив Олесь.
Неочікувано для хлопця, Генріх почав трогати волоси Олеся. Але навідміну від Дем'яна, Олесь ніяк не відреагував.
– Генріх. – спокійно промовив Олесь.
– Так?
– Ти знову трогаєш моє волосся.
– А, ой, вибач. Звичка. – Генріх підняв руки, як знак "я здаюся", усміхнувшись.  – Просто вони такі приємні на дотик. Як так? Я користувався твоїм шампунем, але такого ефекту не можу досягти. Нечесно. – сказав Генріх, схрестивши руки. – Хочу мати таке ж волосся, як в тебе.
Дем'ян здивовано на них дивився, не розуміючи, що відбувається.
– Він несвідомо це робить. – звертаючись до Дем'яна, пояснив юнак.
– Потрогай його волоси. – посміхнувшись, тихо і спокусливо промовив Генріх до хлопця. – Вони дуже м'які і приємні на дотик.
– А, ем... 
– Хаа... – зітхнув Олесь. – Гаразд, ти можеш спробувати. 
Дем'ян ніяково протянув свою руку до голови. Хлопець затамував подих. Це був досить незвичний момент.
– Вау. Вони справді дуже м'які.
– А я говорив. – відповів Генріх.
– Все, досить.
– Ой. – сказали хлопці і відразу відпустили волоси.
Ха-ха-ха. Напевно вперше відколи Дем'ян потрапив сюди, він радів. Весело.
Вони не помітили, як пройшов час і вже проснулися Віка і Максим.
– Так ви вже встали. – констатувала факт Віка, зайшовши на кухню. – Снідали?
– Ні. Вас чекали. 
– Ясно.