Глава 6

– Дем'яне, як ти себе почуваєш? Ти дуже блідий. – запитала дівчина за сніданком.
– Все нормально. Просто не виспався. 
– Ти впевнений? Якщо ти захочеш виговоритися, то ми завжди готові тебе вислухати. – сказала Віка, поки на її плечі дрімав Генріх.
– Говори за себе. – грубо відповів Максим.
– Максиме! – крикнула Віка.
– Все гаразд. – почав Дем'ян. – Мені... мені просто треба звикнути.
У дверях повертається ключ.
– Хтось іде. – промовив Олесь.
Двері відчинилися:
– Всім привіт. – до будинку увійшла молода жінка. – Як у вас справи? 
За нею появилося двоє чоловіків.
– Доброго дня, Олено Григорівно. – привіталися підлітки. – Все гаразд.
– Де там наш новенький? – весело промовила наглядачка. – О, так ось він. – жінка поглянула на незнайомого хлопця, який до сих пір мовчав, опустивши погляд.
Олена Григорівна підійшла до юнака і присіла біля нього.
– Привіт. – лагідно промовила жінка. Лише тепер хлопець глянув на неї. – Мене звати Олена Григорівна. А тебе як?
– Дем'ян. – тихо відповів юнак.
– Приємно познайомитися, Дем'яне. – посміхнувшись, жінка протянула руку для привітання.
– Взаємно. – відповів хлопець, потиснувши руку. 
– Юно леді, як ти? Справляєшся з цими? – запитала наглядачка у Віки, поглянувши на хлопців.
– Ну як вам сказати... Задовбали вони мене. – зітхнула дівчина.
– Ей. – буркнув Максим.
– Віко, невже я теж тебе задовбав? – жалібно проговорив Генріх.
– Всі, крім тебе. – поблажливо, як до дитини, промовила дівчина і погладила Генріха по голові. 
– Як приємно це чути. – саркастично сказав Олесь, схрестивши руки. Він не ображався, бо знав, що подруга жартує.
– Кхм, Кхм. – привернув до себе увагу один з чоловік.
– Ой, вибачте, я про вас забула. – награнно прикро промовила Олена Григорівна.
– Ми поговоримо з хлопцем.
Жінка поглянула на дещо нестабільний стан Дем'яна і відповіла:
– Гаразд, але лише при мені. Ви ж можете просто викласти йому все і піти, а він буде розбиратися з цим сам. – закотила очі Олена Григорівна. – Ходімо, Дем'яне. – взявши за руку хлопця, вони пішли на другий поверх.
– Не роби з нас повних ідіотів. – сказав чоловік, підходячи до кімнати.
– Дем'яне.
– Так? – не підіймаючи голови, відповів вищеназваний.
– Тобі вже пояснили про те, що з тобою сталося? – запитав один з шукачів.
Дем'ян лише кивнув.
– Тоді пояснювати не прийдеться. Гаразд. Ми занесемо деякі твої дані в нашу базу. Але не хвилюйся, нічого особистого. Лише ім'я, дата народження, фотографія і ще деякі дрібниці. До речі, тримай. – сказав чоловік і протянув карточку з якимись номерами. – Якщо буде потрібна допомога, подзвониш на ці номера. Це щось типу поліції і швидкої, хоча, звісно, вона не така як в звичайних людей, але це хоча б якась допомога. 
Вони ще пояснили деякі деталі Дем'яну:
– На цьому все. Ми будемо йти. 
– Дем'яне, зачекай кілька хвилин. Я б хотіла поговорити з тобою наодинці. Тільки проведу їх.
Олена Григорівна вийшла з будинку разом з чоловіками.
– Попіклуєшся про хлопця? – запитав один з шукачів.
– Як і завжди. – відповіла жінка, усміхнувшись. – Гаразд, бувайте. Зустрінемося вже завтра на роботі.
– Ага.
Жінка повернулася до Дем'яна.
– Дем'яне, якщо тобі потрібна буде допомога, до мене ти теж можеш подзвонити. – промовила наглядачка, записавши свій номер телефону.
– Вони сказали, що ці номери типу як швидкої і поліції це правда?
– Наполовину.
Дем'ян здивовано поглянув на Олену Григорівну. Вона не повернулася до хлопця, а підійшла до вікна, виглядаючи надвір і продовжила:
– Ми не можемо вчитися, як звичайні люди. І хоча ми можемо бути на уроках чи парах, але це не замінить реальної практики. Якщо тобі потрібна буде допомога при якісь простуді, то тобі допоможуть, але якщо тобі буде необхідна операція, то, на жаль, допомогти тобі не зможуть. Так само з поліцією. Звісно, якщо трапиться так, що забутим стане, наприклад, хірург, то операцію провести вийде. Але зважай на те, що люди зникають по всьому світі і необов'язково, що це трапиться десь поблизу, а не на іншому куточку світу. 
Жінка говорила, стрибаючи з однієї теми на іншу. Це було трохи дивно, але взагалом суть була зрозуміла, тому це ніяк не заважало.
– Олено Григорівно.
– Так?
– Для чого... для чого ви стали наглядачем? Як я розумію, нам не треба заробляти гроші або ще щось. Тоді для чого? – задав питання Дем'яна, яке його мучить з того моменту, як він почув про наглядача і шукачів.
– Це правда. Нам не обов'язково працювати, є дві основні причини чому люди працюють. Перша: – піднявши вказівний палець, почала Олена Григорівна, – така природа людей. Їм треба чимось займатися в житті. Більша частина людей не може просто існувати, щоб... існувати. Друга причина: – піднявши другий палець, жінка продовжила, – інша просто хоче забути своє минуле, поринувши з головою в роботу і це... не залежить від того, яким  було це минуле. Якщо погане, неприємне, то... робота допомагає не згадувати важкі часи. Хороше минуле... щоб не згадувати щасливі часи, яких більше не буде. Думаю ти розумієш про що я? 
– І з якої причини працюєте ви?
– З обох причин. Як вважаєш, яке минуле було у мене? – запитала жінка.
Хлопець задумався, поглянувши на Олену Григорівну. Вона беззтурботно усміхалася, хоча Дем'яну усмішка здалася сумною.
– Думаю щасливе, як і у мене. Не без проблем, звісно, у всіх вони були, але ви були щасливі. 
Олена Григорівна не відповіла, але її усмішка стала ширшою.
– Ну що ж... – хлопнула руками жінка і повернулася до юнака, – якщо більше питань немає, то думаю на цьому нашу розмову завершено. У мене є ще кілька справ на сьогодні. Веди себе добре і не сумуй. – поцілувавши хлопця в лоб, жінка вийшла з кімнати.
– Я вже буду йти. Прийду провідати вас через два дні. Вам щось привезти?
– Алкоголь.
– Генріх. – суворо промовила Олена Григорівна.
– А що? Мені вже 17. Та й так напитися хочеться. – говорив хлопець, але побачив, що наглядачка продовжує грізно на нього дивитися. – Гаразд. – буркнув Генріх . – Поїду в центр. Сам візьму. – і тихо додав, що його ніхто не почув: Перший раз чи що?
– Хааа, – зітхнула жінка, – я з вами з розуму зійду. Я пішла.
– До побачення.
– Я скоро прийду. – сказала Віка і піднялася на другий поверх.
– Олесь, Максиме, не хочете зіграти в карти? – запитав Генріх.
– Так.
Підійшовши до кімнати, дівчина постукала в двері: 
– Дем'яне, можна зайти?
– Заходь.
Віка пройшла до кімнати і сіла до хлопця на ліжко.
– Ти щось хотіла?
– Так. Вибач, за поведінку Максима. 
– Я не...
– Розумієш, він просто півтора року назад втратив батька, який для нього був найріднішою людиною. І він все ще не може відійти від цього, тому часто за своєю агресією приховує біль. Надіюсь ти зрозумієш. – Віка замовкла на кілька секунд, встала з ліжка і підійшла до дверей. – Гаразд, це все, що я хотіла сказати. До речі, хлопці там грають в карти. Не хочеш приєднатися?
Дем'ян не відповів.
– Захочеш, то приходь. – сказала дівчина і вийшла з кімнати.
Але хлопець так і продовжував сидіти на ліжку, задумавшись.