Глава 5

– А, до речі, як з тобою це сталося? – тихо запитав Дем'ян.
– Зі мною? Хм... Ну як ти, напевно, зрозумів, мені тоді було 11. – Олесь підняв голову, згадуючи той день. – Взагалі, я сирота. Раніше я жив у дитячому будинку. Знаєш таких дітей, які спілкуються з усіма, але не мають близьких друзів? Так ось, я був одним з таких. В якийсь із днів, начебто то була середа, мене вранці ніхто не розбудив. Коли я проснувся і вийшов з кімнати, то намагався поговорити з вихователькою. Але як ти розумієш, у мене нічого не вийшло. Так само з іншими дітьми поговорити мені не вдалось. 11-річний я подумав, що вони просто вирішили пожартувати наді мною. Але і наступний день, і ще через один нічого не змінилося. Хах, – видав смішок хлопець, – мені прийшлось навіть забігти на кухню, щоб взяти їжі, хоча я трохи боявся, що мене покарають за крадіжку. Не знаю чому я так подумав, вихователі були досить добрими і вони завжди вислуховували всю ситуацію перед тим як робити якісь висновки. Але не суть. – Олесь махнув рукою і продовжив: І тоді через чотири дні мене знайшли шукачі і привели сюди. Тут я познайомився з Вікою і Оленою Григорівною. Вона на той момент жила з нами, оскільки і я, і Віка були ще малими, щоб жити самими.
Дем'ян слухав, не перебиваючи. "Напевно, йому було страшно".
– Ну що ж, ти переодягайся, а я зачекаю. – сказав Олесь, виходячи з кімнати. – Покличеш, як закінчеш. 
– А-ага. – відповів юнак і одразу почав знімати свій одяг.
– Олесь, чому ти стоїш на коридорі? – запитала Віка.
– Чекаю поки Дем'ян переодягнеться. 
– Ясно. Ти збираєшся зараз його вести по магазинах?
– Думаю так, але ще запитаю Дем'яна.
– Тоді зачекайте на мене. Я піду з вами. Хочу взяти собі фарби і пензлі. – сказавши це, Віка направилась до своєї кімнати.
– Без проблем.
– Я все. – промовив Дем'ян, відчинивши двері. В руках він тримав акуратно складений одяг.
– Ходімо, кинемо твій одяг у пральну машину. Ти не проти піти тобі по одяг зараз?
Дем'ян не відразу зрозумів суті питання, замислившись на мить, але вже через секунду відповів: 
– А, так, звісно... Я не проти...
Вони спустилися вниз і Олесь пішов прямо. За дверима виявилася ванна кімната. Як тільки Дем'ян кинув одяг у машинку, він зупинився біля умивальника і вперше за ранок умився.
– Ой, вибач, потрібно було відразу показати тобі ванну. – ніяково промовив юнак.
– Нічого страшного. – відповів хлопець, виходячи з ванної кімнати.
Дем'ян непомітно для Олеся скривився, схопившись за плече, "Тіло все ще ниє", але заставляти інших хвилюватися не хочеться.
– Ходімо? – сказав Дем'ян.
– Зараз, з нами ще Віка піде.
– Мгм. 
Через кілька хвилин Віка спустилася до хлопців. 
– Все, ми пішли! – крикнула дівчина до Генріха і Максима.
Проїхавшись маршуткою, вони зупинилися в центрі міста.
– Тоді ви йдіть по одяг, а я піду по свої речі. Зустрінемося через півтори години на цьому ж місці. Гаразд? – сказала Віка.
– Ага. – відповів Олесь.
Як тільки дівчина почула відповідь, вона одягла навушники і пішла у протилежну сторону.
– Ходімо?
– А, так. – промовив Дем'ян.
Вони пішли в торговий центр. 
– Спочатку зайдемо сюди. – промовив Олесь. 
Вони зайшли в перший-ліпший магазин одягу. Дем'ян почав розглядати різні кофти. Взявши деякі уподобанні з них, він пішов до роздягальні. 
– Все, я обрав. 
– Тобі вистачить три кофти? – запитав Олесь.
– На перший час хватить, а далі побачу. 
– Гаразд. Тоді йдемо. – відповів хлопець і попрямував до виходу, але зупинився, коли побачив, як Дем'ян кидає розгублений погляд на касира. – Не хвилюйся, нас не побачать ні люди, ні на камерах. А якщо ти хвилюєшся, що вони не до рахують кількість речей, то за це теж можеш не переживати. На документах і в пам'яті людей все зміниться, ніби так з самого початку було. Взагалі все дивне що відбувається, пов'язане з нами, люди будуть сприймати як щось нормально. – але побачивши, що юнак його не розуміє, намагається придумати як пояснити. – Як би тобі пояснити? В розумах людей буде трохи змінюватися інформація і вони будуть сприймати наше втручання, як щось звичайне, навіть якщо нас вони не бачать і самі не знають, що ми втручаємося. Розумію трохи заплутано, але надіюсь трохи зрозуміло. – він поглянув на Дем'яна, який опустив голову і намагався переварити почуту інформацію.
– Ну більш менш. 
Вони пішли у наступний магазин.
– Гаразд. Але ти говорив, що камери нас не побачать. Тобто взагалі? Ми не зможемо фотографуються, вести сторінки в соцмережах і все інше? – запитав Дем'ян, перебираючи штани вже в наступному магазині.
– Насправді можемо. Але наші сторінки не можуть бачити звичайні люди, а лише такі, як ми. І платити нам за це, як в ютубі чи в інших мережах, зрозуміло, теж ніхто не буде. Але впринципі це не така вже й проблема. Грошей нам все одно не треба.
– Ясно.
Так пройшло півтори години, тому хлопці вже чекали на подругу. Поки вони чекали, у Дем'яна в голові виникли спогади, як він колись ходив по одяг з мамою.
"А?... Що? Чому саме зараз?"
На очах Дем'яна знову появились сльози. "Чому? Я ж не хотів плакати... Просто згадав, як раніше з мамою ходив по магазинах. Блін. Треба заспокоїтися"
Хлопець поспішно почав витирати сльози рукавами, але вони не зупинялися.
Олесь, відчувши дивний рух позаду, повернув голову і побачив, що Дем'ян плакав. 
Швидко скоротивши відстань, він обійняв хлопця. В них, хоч і не велика, але була різниця в зрості, тому Олесь міг покласти свою голову на голову Дем'яна. Олесь нічого не говорив, лише гладив хлопця, щоб той заспокоївся. 
– Хлоп... ці. – почала Віка, яка вже підходила до них, але побачила, як Олесь приклав вказівний палець до губ "Чшшш", відразу замовкла.
Дем'ян нічого не чув навколо, намагаючись зосередити всі сили, щоб заспокоїтися.
Віка спокійно підійшла до хлопців і взяла Дем'яна за руку. Вона почала великим пальцем гладити його руку, намагаючись таким способом його підтримати. 
"Віка? Коли вона підійшла? Я і не помітив."
Дем'ян швидше несвідомо, ніж по-власному бажанні, стиснув руку дівчини.
Пройшло хвилин 10 поки Дем'ян стих, лише трохи ще тремтів.
– Як ти? – запитав Олесь, намагаючись глянути на обличчя хлопця.
– Вже краще. Дякую вам. – відповів Дем'ян. – Можемо йти.
Дорога додому пройшла в тиші. Дем'ян сидів в маршрутці і дивися у вікно. Сонце світить так яскраво, аж до тошноти. "Дратує." 
– О, ви вже повернулися. – промовив Генріх, побачивши їх. – Бачу, ви багато понабирали.
– Ну так. Дем'яну вже ж таки треба щось носити.
– Мийте руки. Будемо обідати. – хмуро промовив Максим.
Дем'ян підійшов ближче до Олеся і пошепки сказав:
– А Максим завжди такий хмурий?
– А, так. В нього просто такий характер. Тобі прийдеться звикнути. – так само тихо відповів хлопець.
– Що ви так пильно дивитесь на мене? – роздратовано запитав Максим.
– Ой, та ладно тобі. Не хмурся так, зморшки з'являться. – відповів за них Генріх. – А ви чому стоїте? Руки йдіть мийте. 
Так і пройшов залишок дня. Дем'ян не мав бажання з кимось говорити, тому весь час провів у своїй кімнаті. Склав одяг по полках і ліг спати. Але не міг заснути. Хлопець думав про те, як далі жити, що тепер йому роботи. Нав'язливі думки крутилися в його голові, які він не міг викинути. Заснути вийшло лише під ранок.