Глава 4

Дем'ян розплющив очі. Хоч і проспав цілу ніч, але відпочитим і виспаним він себе не відчував. Тіло боліло від напруги. Очі боліли від довгого плачу. Хлопець сів у ліжку, потерши очі. Поглянувши у вікно, він побачив промені сонця. Дем'ян зрадів би такій погоді, якби проснувся дома, поснідав би з батьками, як завжди. 
Але... він не вдома. 
Вставши з ліжка, Дем'ян, довго не міг наважитися, але все ж відчинив двері і повільно спустився до вітальні. Там вже сиділи всі, кого вчора зустрів Дем'ян.
– О, ти вже прокинувся. Ходи сюди. – покликав Дем'яна блондин, який першим помітив хлопця, і всі повернулися до нього. – Привіт, Дем'ян. Олесь нам вже все розповів. 
– Привіт...
– Я Генріх. – сказав блондин.
– Мене звати Віка, але думаю ти вже це знаєш.
– Максим. – коротко сказав хлопець, який вчора похмуро розглядав Дем'яна.
– Ти голодний? – запитав Олесь.
– Ні, дякую. Я не голодний. – відповів Дем'ян і через кілька секунд продовжив: Чи не могли б ви мені все пояснити? 
– Я думаю ти ще не відійшов. Давай ти все ж таки поїси. Ми поки більше познайомимося і вже потім все розкажемо. – говорила Віка.
– Але...
– Ніяких але. Сідай за стіл. – це був голос, що не терпів заперечень.
– Але я справді не хочу їсти. – тихо промовив Дем'ян, але ніхто його не почув.
Хлопець все ж сів за стіл, поруч з Олесем.
Віка принесла йому тарілку супу. 
Дем'ян поглянув на тарілку. Він відчув голод в животі, але від одного погляду на їжу почало тошніти. Хлопець поглянув на нових знайомих. Всі дивилися на нього.
– Ой, вибач, тобі, напевно, не комфортно. 
Всі відвернулися і почали говорити між собою.
Дем'ян через силу почав їсти, але посилив лише половину тарілки.
– Дякую.
Генріх забрав тарілку зі столу.
– Тепер... ми можемо поговорити? – запитав Дем'ян.
– Думаю... так. – невпевнено промовила дівчина. 
– У тебе вчора був досить... ем... нестабільний стан... Ти пам'ятаєш, що сталося? – проговорив Олесь.
– Так, па... пам'ятаю. – відповів хлопець, повернувши голову в сторону.
– Тоді вдруге всю ситуацію пояснювати не треба. Сказати чесно, ми, справді, не знаємо, чому нас ніхто не пам'ятає. Багато хто намагався це вияснити і знайти спосіб повернутися, але... ніяких результатів це не дало.
– Люди нас не бачать і не чують? – питав Дем'ян.
– Так.
– А... якщо торкнутися людину, то що буде?
– Якщо фізично взаємодіяти з людиною, то вона тебе почне бачити і ти зможеш з нею розмовляти. 
– Тобто... – радісно почав хлопець, але його відразу перебили.
– Але. Як тільки ти закінчеш розмову з цією людиною, то вона знову тебе забуде, як і всі люди, які бачили вашу розмову. – пояснив Генріх.
– А, ясно. – вся радість зникла з обличчя Дем'яна. – І що, зникнути може будь-хто?
– Насправді ні. Лише люди віком від 10 до 32 років. В такому діапазоні. Діти з меншим віком ні разу не зникали. А дорослі, які вже старші 32 років, насправді зникли раніше, просто дожили до старшого віку, будучи вже забутими.
– А вам тоді скільки?
– Мені 17. – сказав Генріх. – Я найстарший з нашої четвірки. Віці 16, але вона є найдосвіченішою з нас, оскільки в "цьому" світі вже 6 років. – він інтонаційно-поважно виділив слово «найдосвідченіша».
"Тобто з нею це сталося в 10? Напевно, їй було дуже складно і сумно."
– Я знаю, про що ти думаєш, але я не засмучена з цього приводу, навіть навпаки. – сказала дівчина, схрестивши руки, але далі пояснювати не збиралася.
– Мені 15. Я, до речі, тут вже 4 роки. – промовив Олесь. – А Максиму 14. Він з нами вже цілий рік.
"Тобто він теж став забутим в 13, як і я."
– Ой, заткнись Олесь. – злісно промовив Максим.
– Він у нас трохи агресивний, але не звертай увагу. – прошепотів Генріх Дем'яну на вухо. – До речі, – уже в голос промовив хлопець, – ти будеш продовжувати ходити до школи?
– Яка школа, Генріх!? Він тільки попав сюди, а ти вже йому пропонуєш повернутися до школи! – крикнула на нього Віка.
– Ну... мені просто цікаво чи буду я тут сам. – піднявши руки вверх, в жесті «я здаюся», невинно промовив Генріх.
– Зачекайте, але ж мене ніхто не бачить і не чує, як я маю ходити туди?
– Це правда, тебе ніхто не бачить і не чує, але ж це не означає, що ти нікого не бачиш і не чуєш. Слухати вчителів тобі ніхто не забороняє. – говорив Олесь. – Насправді, школа не є найкращим закладом освіти, але все ж таки базові знання ми рекомендували б тобі отримати. Такі як математика, мова і таке інше. – задумливо говорив хлопець, а потім поглянув на Дем'яна. – Але, звісно, якщо ти не захочеш, то ніхто заставляти тебе не буде. Це вже тобі вирішувати.
– Ясно.
– До речі, коли має прийти Олена Григорівна? – несподівано запитав Максим.
– Завтра. Десь о третій. – відповіла Віка.
– А це хто?
– Наша наглядачка. Оскільки ми ще неповнолітні, то час від часу вона приходить, щоб провідати нас і перевірити чи все гаразд. – пояснив Олесь. – Але цього разу, швидше за все, з нею прийдуть шукачі.
– Шукачі?
– Ті, хто шукають нових забутих. – відповів Генріх, ставши позаду Дем'яна і поклавши руки йому на плечі.
– Якби я тебе тоді не знайшов, то, напевно, тебе знайшли б вони, але десь через два дні. Думаю ти розумієш, вони шукають новеньких по всій планеті і, хоча, майже в кожному великому місті є шукачі все ж таки займатися таким не легка робота. – говорив Олесь і взяв Дем'яна за руку, повів наверх. – Ходімо, тобі треба переодягтися. Я позичу тобі щось зі своїх речей. 
– Стій, Олесь! – кричала Віка. – Ми ще не розповіли йому...
– Я пам'ятаю. Я розповім йому про це.
– Про що розповісти? – запитав Дем'ян, коли вони опинилися на другому поверсі.
– Про силу. – відповів хлопець, не зупиняючись.
– Силу?
– Так. У всіх забутих є сила. – промовив Олесь, підходячи до дверей своєї кімнати. – Ми всі можемо проходити крізь стіни. – проговоривши ці слова, він пройшов крізь двері, демонструючи дану силу. 
Очі Дем'яна розкрились від подиву. Олесь відчинив двері, щоб юнак міг пройти всередину кімнати.
– Насправді це трохи складно. Потрібна висока концентрація, а то ще можна застрягти в стіні. Це таке собі відчуття.
– Але... Але як таке можливо!?
– А як можливо те, що всі тебе забули? Насправді ми так само не можемо пояснити, звідки ця сила з'явилися. Але у мене склалося таке відчуття, що це просто втішний подарунок для нас, забутих. Або вибачення за те, що з нами сталося. Потім ти теж навчишся так робити. – говоривши це, Олесь почав перебирати речі в шкафу. – Ось, тримай. – хлопець кинув Дем'яна свою футболку, сіру кофту і штани. – Може бути трохи великовато, але надіюсь буде зручно, поки ми не знайдемо тобі новий одяг.
– Де знайдемо? – невпевнено запитав Дем'ян.
– Де, де... – з незлою насмішкою, сказав Олесь. – В магазині, звісно. Де ж і ще?