Глава 2

– Як тебе звати?
– Дем'ян. – відсторонено відповів хлопець.
– Мене Олесь.
Далі вони продовжили йти мовчки. Олесь вивів юнака з парку і повів у невідомому напрямку.
– Чому ти з парасолею? Дощу ж немає. – це питання було сказане не як з цікавості, а просто щоб запитати. Аби не було цієї тиші. Аби заглушити власні думки.
– Хм... – Олесь на мить задумався, піднявши голову до темного неба. Хмари повністю огорнули небо, тому ні зірок, ні місяця видно не було. – Мені просто так подобається. – повернувши голову до співрозмовника, усміхнувся хлопець. – Я люблю парасолі. – покрутивши її в руках, він продовжив: З ними наче атмосфера інша і почуваюся комфортніше. 
Прямували вони довго. Дійшли до невідомої Дем'яну зупинки. А через мить під'їхав тролейбус.
– О, пощастило. Якраз встигли на останній. – спокійно промовив Олесь. – Не йдеш? Двері зараз зачиняться.
Задумавшись, Дем'ян не зрозумів, що відбувалося навколо, але як тільки почув ці слова, вскочив у тролейбус перед самим закриттям дверей.
– Куди ми їдемо?
– В місце, де ти будеш жити, якщо, звісно, захочеш.
– Зачекай, в якому сенсі жити? Я нічого не розумію. Можеш пояснити, що взагалі відбувається?
– Хааа... Для початку скажу, що нікому невідомо, чому люди перестали тебе бачити і чому твої рідні тебе забули. Не перебивай, будь ласка. – промовив Олесь, як тільки хлопець відкрив рота, щоб щось сказати. – Я тобі все розповім, а тоді будеш задавати питання. Добре. – сказав юнак, як тільки співрозмовник кивнув. – Як я вже сказав, що нікому невідомо, чому так сталося. Як ти вже зрозумів, зі мною було таке саме. Так ось, ми двоє такі не одні. По всьому світу таких людей, як ми, налічується приблизно сто тисяч, але думаю ти розумієш, що інформація далеко не точна. Можливо, тобі покажеться, що сто тисяч людей це багато, але, враховуючи те, що у світі 7-8 мільярдів, чи скільки їх там, людей, то це не таке вже й велике число. Гаразд, не думаю, що тебе це цікавить. – Олесь на мить замовк, а тоді продовжив. – По-перше, це буде звучати жорстоко, але... ти вже не зможеш спілкуватися зі своїми близькими. Зачекай. Я знаю, що в це складно повірити, але ті, хто "зникли" з історії людства, тобто, такі ж як ми, так і не змогли знайти спосіб повернутися до нормального існування. Тобто ми просто зникли з пам'яті людей, з будь-яких документів і всього, що нагадує про нас і немає шляху назад, у всякому разі, ніхто цього не знає. І як би складно це не було, але твої близькі вже ніколи не згадають тебе. – Олесь побачив, як хлопець з кожним словом блід все більше, тому не став продовжувати свій монолог, щоб дати Дем'яну час переварити інформацію і трохи заспокоїтися. 
Так у тиші пройшла їхня поїздка. Дем'ян дивився у вікно, не відриваючи погляду від вулиці, поки Олесь задумливо дивився на Дем'яна і його реакцію. Деякі люди виходили на своїх зупинкам, поки в тролейбусі не залишилося всього четверо пасажирів.
– О, наша зупинка. Ходімо. – сказав юнак і пішов на вихід.
– А заплатити? – запитав Дем'ян.
– А сенс? Нас все одно ніхто не бачить. – відповів Олесь і вийшов з автобуса, і вже на вулиці розкрив свою парасолю. Дем'ян послідував за ним. 
Пройшов деякий час поки вони дійшли до якогось дивного будинку.
– Ось твій новий дім. – сказав Олесь, заходячи всередину.
"Новий... дім?"

Коротко про Олеся

Зовнішність: сірі очі, тонкі кисті рук, худощаве тіло, світлі волоси, холодного відтінку, по плечі, злегка кучеряве, зріст 169 см.

Хобі: колекціонувати парасолі, деякі з них він самостійно розмальовує, і обожнює з ними гуляти вечорами.

Стиль одягу: переважно світлі тони, вільний, зручний і в деякій мірі елегантний одяг, який переплітається з сучасною модою.

Жести є спокійними, плавними; часто мило усміхається.