Глава 1

3 роки тому

Це був звичайний, нічим не особливий день. Осінь. Початок листопада, якщо бути точнішим. Канікули. Хлопець, якому на вигляд не більше чотирнадцяти, а якщо бути повністю чесним, то тринадцяти років, повертався додому. Звідки? З прогулянки. З самого ранку він гуляв зі своїми друзями. Він ще навіть не обідав, але наївно-щасливий повертався додому. Такими, за стереотипами, уявляють дітей. Наївними і щасливими. Але, як би не хотілося, не всі діти такі. Не наївні, а інколи розумніші людини, яка прожила більше півстоліття. Не завжди щасливі, на жаль. Але зараз не про це. А про невідомого на даний момент юнака.
– Мамо, тато, я вдома. – весело промовив хлопець, як тільки зайшов у квартиру.
Мати повільно підійшла до хлопця, у її погляді читалося здивування.
– Щось... не так? – насторожено запитав юнак.
– Вибач, будь ласка, але ти хто? І чому ти зайшов до нашої квартири?
"Стоп...
Що?"
– Щ-що? – не зрозумів юнак. "Що відбувається? Мама жартує?" – Це жарт? – насторожено продовжив він.
– Любий, ходи сюди. – занепокоєнно покликала жінка свого чоловіка.
– Так. Що сталося?
– Тато, що відбувається?
Чоловік з нерозумінням у погляді поглянув на дружину.
– Любий, ти знаєш хто це?
– Ні.
– Тато! Мамо! Скажіть, що ви жартуєте? – нервово промовив юнак, але погляди батьків ясно дають зрозуміти, що вони не жартують.
– Хлопчику, ти хто? – уже звернувся батько.
– Це я – ваш син Дем'ян! – наполягав хлопець.
Батьки переглянулися.
– Але у нас немає дітей. Може... ти щось сплутав? – запитала мати і тихо звернулася до чоловіка: Може у нього якісь проблеми? Варто його відвести у лікарню?
Незважаючи на те, що жінка намагалася говорити тихо, юнак почув її.
– Ви мої батьки! Чому ви це говорите!? Невже я зробив щось не так і ви вирішили так мене провчити?
– Викликай поліцію або швидку. Я не знаю. – звернувся чоловік до жінки.
– Яка швидка? Яка поліція? Будь ласка, скажіть, що ви жартуєте! Ви не могли мене просто забути. – зі страхом благав хлопець. Але дорослі його не слухали.
Як тільки матір взяла до рук телефон, підліток відразу вибіг з дому. Дем'ян біг швидко, не розбираючи дороги і збиваючи людей на шляху. Зупинився він уже посеред вулиці далеко від дому. Швидко діставши телефон, він набрав номер друга.
– Ало. Це хто?
– Це я, Дем'ян, – твій друг.
– Хто? Вперше чую. Ви хто? Це якийсь розіграш?
– Ми сьогодні гуляли.
– Ви стежете за мною? Так, я гуляв, але ніякого Дем'яна з нами не було. Хто ви?
Юнак відразу кинув трубку. Спробував так подзвонити іншим друзям, але відповідь була одна. Ніхто його не знає.
"Як таке можливо? Може я сплю?"
Підліток ущіпнув себе, але нічого не змінилося. Тоді він вирішив порахувати пальці, але їх виявилося десять, як і має бути. Поглянув на годинник у телефоні, але час був правильним. Все вказувало на те, що це реальність.
"Але мене не могли всі просто забути? Може вони всі змовилися і вирішили пожартувати над мною? А може я все таки зробив щось не так і вони просто хочуть так провчити? Ні, це не схоже на батьків. Але ж..."
На обличчі з'явилися сльози. Страх. Дихання пришвидшилося. Паніка. Юнак намагався зупинити сльози, але нічого не виходило. 
Хлопець продовжив йти невідомо куди. Його голова була забита різноматніми думками. Ніби на зло, сонце яскравим вечірнім промінням освітлювало вулицю.
Не знаючи, що роботи, він вирішив підійти до перехожого.
– Вибачте, можете допомогти?
Але перехожий мовчав. Дем'ян ще кілька разів звернувся до незнайомця, але той його ігнорував. Тоді юнак підійшов до інших, але у всіх реакція була одна.
– Тепер мене ще й ніхто не бачить і не чує!? – на межі зриву кричав Дем'ян, але ніхто так і не обернувся до нього. – І що мені тепер робити? – схопившись за голову, промовив підліток.
Так хлопець дійшов до безлюдного парку. Він сів під найближчим деревом, не знаючи, що робити далі. Шок, паніка, відчай. Емоції нахлинули з новою силою. Сльози текли по щоках, а погляд був порожнім і направлений в нікуди. 
Сонце повільно заходило...
"Цього не може бути. Мене не могли просто забути. Це сон. Просто сон. Це не може бути реальністю." Намагався переконати себе юнак. Але в голові крутилася лише одна нав'язлива думка:
"Це не сон."
Підліток так і просидів кілька годин допоки останні промені почали зникати з неба. Вітер ставав холоднішим, небо почало затягувати хмари, але хлопець не звертав на це жодної уваги. Можливо він би просидів так до самого ранку, якби недалеко від нього не зупинився незнайомець з парасолею в руках, і пристально не поглядав на юнака.
– Ти що, мене бачиш? – тихо запитав Дем'ян, не піднімаючи голови.
Незнайомець на мить здивувався, повільно підійшов до хлопця і присів навпроти.
– Так, бачу. Раз ти до мене звернувся, значить і ти мене бачиш. – відповів незнайомець. Виявилося, що у нього дуже приємний голос.
– А не маю? Хоча... сьогодні якась чортівня відбувається, що я вже нічому не дивуюся.
– Тебе всі забули?
– Щ-що? – різко підняв голову до незнайомця. – Звідки... звідки ти знаєш!?
– Так і думав. Ходімо зі мною. Я все тобі розповім. – відповів незнайомець і протянув Дем'яну руку.
Підліток якусь мить вагався, але хотів зрозуміти що з ним сталося, тому схопив протягнуту руку.

Коротко про Дем'яна

Зовнішність: короткі каштанові волоси, каро-зелені очі, в гарній фізичній формі, м'які риси обличчя, зріст 162 см.

Має гарні стосунки з батьками.

Гарно навчається в школі; не дуже любить хімію, але обожнює фізику.

Хоббі: читати книги (особливо трилер та антиутопія) і манги.