Глава 9: “Кролик на порозі”

Рекомендація: Під час читання прологу прослуховувати: Catslash, Astral Planes - Smoked

– Крокує по снігу дитинка маленька. Дитинка миленька і сильно слабка. Малеча не чує, малеча не тямить, куди її тягне срібляста мара. Її там чекає, за руку зове, великий і добрий… Хм, а далі риму не придумаю. От-то невдача, трясця твоєї матері! – крикнув стариган сам до себе та закашлявся так, що здавалось легені виплюне. 

– Та й нехай. Буде ще багато можливостей дописати той вірш. – Відповів своїй ж персоні Лукард, дивлячись у вікно та спостерігаючи, як маленьке тільце в трансі йде на свою вірну смерть.

***

Я вже змирився зі своїм майбутнім. Всередині зламалось щось. Знову. Вже вдруге. Але цього разу я скоріше все прийняв. Байдуже на власну смерть? Звісно ні. Мені байдуже на життя. Я втратив усе. А тепер маю стати кормом. Чи є сенс в продовжені жаліти себе? 

Багато всього обдумав. Мав на це час. Алану сказав, що сильно захворів, тому не міг ходити на роботу. Не знаю, чи він повірив. А я тепер не знаю, що насправді він за людина. 

Я згадую його погляд в той вечір. Гнівний, хижий, вбивчий. Точно не погляд святого отця. Він сниться мені. Наче все наближається та наближається. Ніби він зжирає мене своїм поглядом. Ніби подумки вбиває, з'їдає, знищує за те, що я почав здогадуватись про події у Фортвілі. 

Але чому?

В мене виникала логічна думка, що Алан насправді знає про всіх цих створінь, знає про ту реальність, в якій доводиться жити. Проте все ж… Хоча… Точно ж! Якщо це справді так, то це пояснює і те, чому він так переконував мене не спілкуватися та не слухати старого Лукарда. Бо дідуган все знає. Навіть, певне, більше за самого Алана!

Але це звичайне припущення. А тому, щоб припущення стало теорією, треба його підтвердити. Або ж спростувати і визнати, що я вже будую параноїдальні змови в своїй голові.

Якщо мені доведеться померти, то я хочу хоча б дізнатись, від чого саме та чому саме тут.

Раптом мої ранкові роздуми перервав страшенний жіночий крик. Чи то вереск? Страшний. Я хутко вибіг до загального коридору. Крик лунав з мого поверху. Я що є сили кинувся на звук. Разом зі мною на поверх прибігли всі мешканці будинку. 

Крик лунав з квартири правого крила. Самий кінець коридору. Там, якщо не помиляюсь, живуть Стендфорди. Поки я біг до їхньої квартири, в голові крутились думки: «Або Морті зараз вбиває Валері, або Морті щось зробив зі Стефані».

Двері квартири були відкриті навстіж. Я забіг до квартири та одразу ж звернув до вітальні(знав куди йти, бо виявилось планування у всіх однакове, як і розташування кімнат). В середині вже були Алан з Люсією та намагались вгамувати Валері… Вона ридала, як наче не людиною була. Не чув, щоб люди так кричали. Ніхто не міг отримати відповіді від жінки, адже вона буквальнл билася в істериці, але тут раптом вліз Морті.

– Ця дурепа знову… Гик… вигадала собі… в голові якихось силуетів,... які начебто… Гик… приходять до нашого вікна. Ага,... Гик… вікна на другому поверсі!... Гик… Хай не видумує! – гикав Морті, ледве сплітаючи слова до купи.

– Я не видумую! – гримнула на п’яницю Валері. – Вони забрали Стефані! Вони забрали в ту страшну заметіль моє сонечко! 

– Звідки ви знаєте, що вони забрали її? – швидко та сухо запитав я, зберігаючи трохи байдужий вираз обличчя. 

– Що? – не зрозуміла жінка.

– Звідки вам відомо, що хуртовинники забрали Стефані?

Жінка хутко підбігла до вікна та вказала пальцем в одну точку. Це був поріг будинку навпроти, який не використовували. 

– Он там! Там її іграшка! Її кролик! Чому він там? Стефані його завжди із собою носить! Завжди! Навіть спить з ним! Ні я, ні Морті, ні Стефані не були після вечері на вулиці! Ми всі лягли спати! А потім я прокинулась, щоб попити води та перевірити Стефані… А її… Її не було в кімнаті… Я одразу кинулась до вікна! Бо ж бачила у вікні її кімнати тут постать! І побачила кролика… А потім побачила відчинені вхідні двері… І зрозуміла все! – пояснила Валері і знову її обличчя моторошно скривилося й вона почала ридати знову.

– Заспокойтесь, мадам Валері, ми обов’язково її знайдемо. Може вона сомнамбулізмом страждає і пішла кудись? На склад, наприклад, в будинку або що? – заспокоював горюючу матір Алан. 

Проте зараз я не можу побачити в його діях, словах, поглядах щирості, як це робив раніше. Єдині, хто був щирий – це Морті, в своїй п’яній байдужості, Валері, у своєму відчаї та Люсія… в своєму страху біля чоловіка. Дуже цікаво, чому ж жінка пастора так тремтить біля нього? 

– Якщо вона пішла на склад в будинку, то чому кролик на вулиці? І якщо таки зайшла на склад, то як? Там занадто важкі двері, які дитина не зможе відкрити. – Мовив я. 

Алан грізно на мене подивився. Знову спідлоба. Але цього разу він намагався стримувати свою злість.

– Для чого ви це робите? – грубо запитав Алан підійшовши та взявши мене за плече. Стиснув він його сильно.

– Хах… – Посміхнувся зверхньо я. – Дійсно ж, для чого? А вам часом нікого “годувати” не треба? – приблизившись до його вуха продовжив.

– Що ви!…

– Мадам Валері! – перебив священника я. – Змиріться. Якщо людина потрапила до хуртовинників, чи як ви їх називаєте, постатей, то більше вона не повернеться. Ми всі в годівничці. Вашу Стефані зжерли. І вас зжеруть. І мене також. – Сказав я відштовхнувши Алана в бік.

Але те, що відбувалось з жінкою після моїх слів… Я стояв як вкопаний та не міг відвести погляд від Валері. Вона стояла на колінах. Страшенно плакала. Верещала. Не могла заспокоїтись. Відкрила широко очі та відкинула голову назад. Вона почала знову так само кричати, як вперше, коли я почув вереск. Валері почала промовляти: «Стефані! Моя Стефані! Стефані!» А разом з тим пальці її вчепилися в обличчя, там де скроні, нігті пробили шкіру і, ведучи пальцями вниз до вилиць, по щоках і до самої щелепи, мадам Валері роздерла собі шкірний покрив. Вона ридала та повторювала це знову й знов. Знову й знову розбираючи обличчя в м'ясо.