Перед мною стояв згорблений старий, що явно давно зловживає, як сказав Алан, спиртовими настоянками. Зморшкуватий, наче шкіру його розтягували навмисне все життя. Очі глибокі. Темні. Здавалось, що вони впали в глибину черепа, бо ж чорні кола під тими сліпами намагались наздогнати в своєму відтінку вугілля, котрим ми опалюємо будинок.
Він вузлувато споглядав моє тремтіння та чекав, поки мій боягузливий мозок змусить рот вимовити «Так, я хочу правди. Хочу відповідей.» Але натомість я видавив з себе жалюгідне пискляве:
– Т-так… я з-запитати у вас хотів.
Старий усміхнувся. Здалось, наче такої відповіді він хотів почути.
– Ну що ж. – Відкрив ширше двері той. – Заходь до моєї берлоги, чи що.
– Ага… дякую.
Я побачив занедбаний коридор. Стіни в павутині. Тхне. Смердить пліснявою, старими речами, пилом. Старістю іншими словами.
Зайшов. Проте страх все одно наростав, як застуда, в моєму тілі. Тремтіння не вчухало. Я хотів втекти, як школяр перед бійкою, яку йому призначили за школою і який точно знає, що йому там буде ой як непереливки.
Але порівнювати все одно не можна. Тут радше страх через можливу агонію перед смертю. Я не те щоб боюсь померти. А от мук жахають.
– Ну ж бо, проходь хутчіш! – гукнув старий Лукард, налякавши мене до тремтіння колін. – Не стій в передпокої. Все найцікавіше в моїй спальні. – І відкрив двері в кімнату.
Я рушив, важко переносячи ноги, наче до кожної сила тяжіння застосовувалась з подвійною силою. Серце шалено калатало. Я відчував пульс у венах на скронях. Чув своє серцебиття в голові. Але йшов. Йшов і бачив відчинені навстіж двері, в яких виднілися слабкі промені світла, що прокрадалися з кімнати до коридору. А ще чітко лицезрів Лукарда, який дивився на мене так, наче відчував кожну мою емоцію та думку й смакував, ласував їх. Невже я потрапив до лігва звіра, що готовий зжерти мене?
І от, ми в спальні старого. Запахом та рівнем чистоти вона відрізнялась від передпокою. Тут пахло спиртом, ще чимось на кшталт формаліну, старими книгами, пліснявою і трохи гниллю. Все було в хаотично поскладених книгах, яких не було хіба що лише на ліжку, якихось записах й малюнках на стіна, а ще… В банках із заспиртованими… Істотами?!
– Що… Що це в біса таке? – сконфужено вилетіло з мого рота.
Старий знову по-лисячому усміхнувся, підійшов до однієї з банок та взяв її.
– А ти як думаєш, Лукасе? – запитав старий, протягнувши скляну ємність розміром з добротну цукерницю з «цим». – Не бачиш? Голова.
– Я прекрасно бачу, що це триклята голова! – викрикнув я. – Але вона ж…
– Таааак! – з долею насолоди сказав Лукард. – Це голова саме того зубастого тонкуна, який певно вже приходив до тебе «привітатись». Та й в першу твою хуртовину ти його бачив. Чи не так? – моторошно усміхався старий. Знаєте, як психопати в трилерах. Спідлоба дивлячись на мене, розтягуючи посмішку мало не до вух.
– Бачив їх… А чув одного… А може й двох…
Що я зараз бачу? Що за дичина?! То тоді, в перший день, не був страшний сон?! Тоді, коли я мало не помер від власного ж відчуття страху і мало не відчаю, за моїми дверима справді щось було?! А точніше не щось, а те, що я чітко бачив і чув у своїй голові та за дверима!
Я відчув, як гаряче стало мені. Гаряче в грудях. Гаряче в голові, а в особливості в тім’ї. А от руки та ноги напрочуд були холодними, бо спітніли. Світ навколо поплив. Певно десь в далеке плавання. Підлога теж з ним за компанію. Я не розумів, як мені тепер жити з усвідомленням та розумінням правди. Бо ж ця голова тепер доказ, який не можнаоскаржити.
Стоп. А звідки в цього Лукарда голова тонкого монстра?!
– Гей, старий… Ти звідки цю голову дістав? – запитав я насторожившись.
– Щеня ти! – Вигукнув той. – Я тут живу вже більше тридцяти років! Думаєш я мало бачив?! Думаєш я не знайшов спосіб як їх знайти, впіймати, вбити, вивчити і дослідити?! – розлючено ревів він.
– Та а мені звідки знати?! Я їхав на кляту роботу в порт, щоб забути про своє горе! А тут якість кляті незрозумілі мостри, голоси, велетні, люди зникають! - рикнув у відповідь я, а на очах сльози.
– Не реви, малюче! Це Фортвіль! Ти або потрапив сюди на довго, або станеш швидкою закускою для хуртовинників. Рекомендую змиритись і очікувати смерті. Як я останні три десятиліття. – Трохи сумно відповів Лукард.
Я намагався переварити всі його слова. Але єдине, що міг сказати старому це:
– Розкажіть… Що тут відбувається…
І він розповів. Про все. І показав свої записи, свої забальзамовані створіння, які зміг спіймати, вбити та дослідити, як тільки можна. Розповів історію Фортвілю. Розповів про всіх істот і куди саме йшла руда Жозель тієї ночі.
Я довго просидів у старого Лукарда. Я все уважно вислухав. І мені не хотілось вірити в те, що я чув. Я не хотів вірити, що я потрапив у місце для жертовних овечок, які мають йти на корм хуртовинникам.
Останні – господарі цих земель. Вони можуть в одну мить, з настанням хуртовини, з’явитись перед твоїм вікном у вигляді подібному до тіні, тільки тінь ця об’ємна і жива, яка ледь видніється в страшній завірюсі. Один з них поманить тебе, затуманить розум, а ти не зрозумієш нічого і просто підеш до них. І тебе вже не врятувати. Тебе, вважай, немає. Ніби й не існувало.
Жозель не їхала нікуди. У всіх контракт однаковий., як виявилось. Вона просто їм в ту ніч припала до душі. Обрали собі смаколик.
Монстри ж, яких я бачив за вікном та одного з яких чув у своїй голові, приходять в проміжках, щоб похарчуватись страхом, відчаєм, нерозумінням, злобою. Словом всіма негативними емоціями. Це їх задоволення. Це їх харч.
І вже в кінці своєї розповіді старий дідуган додав:
– Ти там обережно будь. Знайди спосіб замкнути квартиру. Але не тільки, коли ти вдома.
– Що? Але чому? І як я взагалі це зроблю без замка?
– А ти здогадайся. – І він знову так моторошно посміхнувся дивлячись на мене спідлоба.