Глава 6: “Рішення”

Лейла щойно… Сказала, що зникла Жозель… І що вона… Руда?...

В мене мурахи пішли по спині. Та ні. Вони бігали по тілу та до колючого болю лоскотали його. Світ довкола став просто шумом. Я по черзі бачив перед собою то ридаючих Лейлу та Риту, що стояли тримаючи одна одну під руку, то уривки вчорашніх спогадів, як рудоволоса дівчина йшла в сторону порту. Все звучало інакше. Наче я закрив вуха руками, як то колись було робив, коли батьки лаялись при мені та просили закривати вуха, щоб я не чув тих заборонених слів, якими вони кидались один в одну.

Тоді… це був не сон? Чи може мені прийшло дуже вчасне віще марення? Але тоді забагато вже цих співпадінь виходить… Я вже нічого не розумію… Якщо є така ймовірність, що тоді я справді прокинувся, що тоді я справді не спав, тоді… Що ще було не сном?...

– Мадам Лейла, міс Рита. Заспокойтесь. Все добре. Не знаю чому Жозель не повідомила вас, хоча й обіцяла мені, що скаже, але вона вирішила покинути Фортвіль, бо все таки не може відмовитися від мирського життя. – Голос Алана раптом прозвучав чітко, зрозуміло та, на фоні того шуму, що оточив мене, вельми гучно.

– Що?... Але чому вона тоді нам не сказала? І коли вона встигла? Ніхто її не бачив, хоча ми сьогодні від ранку прибирали сходи! – не хотіла вірити в такий вчинок дівчини міс Рита.

Ми поволі підійнялися на другий поверх, а по дорозі Алан пояснював жінкам всю ситуацію.

– Якщо я не помиляюсь, то міс Жозель мала минулої ночі покинути Фортвіль потягом. Можливо не сказала вам, щоб не було довгих та слізних проводів. – Заспокоював Алан жінок. – Я впевнений, що вона всім серцем турбувалась про вас та не хотіла бачити ваші сльози і засмучувати. 

Жінки обійнялись, заспокоївши одна одну й, подякувавши пастиру, пішли по сходах вверх. Я дивився на Алана з виразом обличчя повного нерозуміння. Чоловік наче прочитав текст на моєму обличчі, в якому йшлось щось по типу: «Якого біса тут взагалі відбувається?!» і одразу ж почав говорити:

– За чотири місяці до вашого приїзду сюди прибула молода дівчина, міс Жозель. Вона сильно подружилася з мадам Лейлою та міс Ритою. Тому для них так болісно, що Жозель поїхала не попередивши та не попрощавшись. Вона сказала, що просто не готова залишити свою молодість в такому нудному та похмурому місці як Фортвіль.

– А хіба можна розірвати контракт раніше часу? – здивувався я, знаючи ЩО було в умовах договору і що звідси можна взагалі поїхати після його підписання.

– Для неї було запропоновано тимчасовий контракт, дію якого можна було розірвати достроково. Так, це набагато м’якший договір, ніж ваш чи мій, але чому саме такий не можу вам сказати, бо ж не знаю всіх деталей. – відповів пастир. Але цього разу він відповів дуже швидко. Монотонніше ніж тоді, коли відповідає на інші запитання, поза сьогоднішньою подією. 

Знаєте, так швидко, як коли шахрай чи просто брехун хоче щось приховати і готується до зайвих запитань. Коли готує собі правильні слова і каже їх ще до того. як ти закінчиш своє запитання. Та й, окрім того, він сказав це, наче завчену фразу. Як діти, які стараються розповісти вірш з інтонацією, але все одно прослизає в них ця монотонність вивченого тексту.

Саме в момент усвідомлення дивакуватості Алана я зрозумів. До моєї голови нарешті дійшло. З ЦИМ КЛЯТИМ ФОРТВІЛЕМ ТОЧНО ЩОСЬ НЕ ТАК!

Я швидко-сухо попрощався з Аланом та пішов до своєї квартири. Швидко, наче тікаючи від чогось страшного. Підійшовши до своїх дверей та вже поклавши кисть на ручку, я повернув голову вліво, щоб перевірити чи пішов Алан також. 

Який же жах я відчув, коли побачив, що він стоїть на тому ж місці під висячим плафоном, лампочка якого лише злегка освітлювала невелику частину спільного коридору при вході на другий поверх. Таке освітлення створювало відчуття, що обличчя Алана спотворене, змінене на обличчя якогось старого диявола. Він дивився на мене дещо з-під лоба. Так дивляться на ворогів. Так дивляться на здобич. 

Я швидко зайшов до квартири, гримнув дверима, одразу ж відправив на службу вірного рядового швабру й сповз по стіні вниз. Ноги не тримали. Наче з вати зроблені. Страх пронизав кожну клітину мого тіла. Я відчув усі свої органи. Відчував як скорочується серцевий м’яз. Відчував як починали боліти легені, від їхньої надлишкової вентиляції. Бо ж я хапав повітря як тільки міг. Мені здавалось, що я зараз задихнуся від страху. 

Наче малий хлопчур я мало не наклав у штани, через вигляд Алана. Я наче не святого отця побачив, а пекельне створіння, що прийшло сіяти зло в цей світ, прикидаючись посередником Бога.

– Ні, я так не облишу це все. Я піду до того старого. Я запитаю в нього, що той мав на увазі, коли казав, що я і чув, і бачив тих створінь! – гукнув я сам до себе.

Завтра. Я піду завтра до старого. Бо вже пізно для таких розмов. Треба дочекатися наступного дня. І все в нього дізнаюсь. Але…

Як пережити тепер сьогоднішню ніч? Я певно здурію до ранку… 

Взяв на кухні найгострішого ножа, пішов до спальні та знову заблокував двері комодом. Проте навіть це не дає заспокоїтись. Не виглядають ці барикади надійними. А рядовий швабра не довговічний і не такий вже й міцний.

Ліг. Ніж тримав під подушкою. І чекав. Ні, не сну. А чогось іншого. Чи когось…

***

Якимось дивом я таки заснув минулого вечора. Певно організму було занадто багато такого стресу, тому і відключився. Хоча ніж все так само тримав у руці під подушкою і, по відчуттях, не змінював положення тіла, відколи ліг, бо ж плече нило знатно. 

Старий живе на цьому ж поверсі, тільки в правому коридорі. Мені потрібно туди. Необхідно. Не втрачаючи ні хвилини я швидко зібрався та знайшовши всю свою сміливість, що легко поміститься на мізинець дитини, вийшов з квартири. 

Я стрімко та впевнено з тремтячими колінами пішов до квартири старого. Друга в правому коридорі. Дальня. 

Все. На місці. Стукаю в двері. А рука тремтить, ой тремтить. Чому ж? Я боюсь правди. Якою б вона не була. Бо я не зможу від неї втекти. Якщо я поїхав дахом, то це вже навряд вилікується, а значить я буду страждати доживаючи своє жалюгідно огидне життя. Якщо ж мені не снилися ні створіння за дверима, ні істоти за вікном, ні руда дівчина за тим ж вікном в сорочці під час завірюхи, тоді я не зможу втекти з Фортвілю. Я буду тут. З цією реальністю. З цим страхом померти. Але жахаюсь я не від самого факту смерті. А від тих можливих сценаріїв, які можуть розвиватись в якості сцен моєї кончини. Так. Я боюсь померти в муках. В таких ж, які довелося відчути моїм зорям… Хоча права на цей страх я не маю ніякого.