Глава 4: “Що за?!”

Рекомендація: Під час читання прологу прослуховувати CRASPORE - Protocol Saturn

І так, на чому я там зупинився? Ах, точно. Я стою в дверях з чашкою чаю в руках, а на мене, з того боку вікна, дивилося ось це. 

Якесь велике око, що, до речі, мало зіницю схожу до котячої, обрамлене хутром. Наче це великий монстр підійшов глянути на моє намагання забути своє грішне життя. Та чого наче? Це й був монстр. 

Я зробив крок назад та, не відриваючи руки від ручки, закрив двері в спальню. 

– Я зрозумів. Це такі наслідки того, що я кинув випивати? Мені, звісно, казали, що буде важко і все таке, але я не думав, що почну сходити з розуму. – Сказав я сам собі, чи то просто в порожнечу виправдання мовив, щоб не усвідомлювати або ж своє безумство, або ж неймовірну реальність. 

Протерши очі вільною рукою та добряче прокліпавшись я вирішив, що все минуло, раз я не бачу в передпокої нічого такого, а тому зайшов знову в спальню. І що ви думаєте я там побачив? Бінго! Око кліпнуло, а потім, як я зрозумів, чи то голова монстра, чи то сам монстр почали рухатись вліво від мого вікна. От так. Просто рухатись. Подивився, обдивився і пішов? Хоч би привітався, чи що?

Я обережно, максимально спокійно, ніби нічого й не сталося, а це взагалі стандартна ситуація, поставив горнятко на комод, що підпирав собою праву від дверей стіну, та поволі підійшов до вікна й став дивитись.

Велетень, що щойно безпардонно зазирав до мого помешкання пішов далі, до будинку з церквою, але на ньому не зупинявся. Величезний, хутряний монстр, чимось нагадував пухкого кота, але чітко не можу описати, адже він вже почав зникати в страшній заметілі.

Раптом, в око кинулось ще дещо незвичайне. Вони йшли прямо перед будинком, вслід за монстро-котом(чи що то в біса таке). Їх було декілька. Троє чи четверо. Один з них то зникав то з’являвся, немов якась тінь. Це були значно менші за розміром істоти. Зросту орієнтовно як висока людина, під два метри. Тонкі. Буквально тонкі. Уявіть собі деформоване людське тіло: непропорційно довгі кінцівки та пальці; тонкий хребет; черева майже не було, просто обтягнутий шкірою зребет; ребра вужчі та витягнутіші за людські близько в половину; догві витягнуті вуха, як в казкового ельфа, чи радше гобліна, а голова… Відносно тіла вона була якраз таки пропорційна, але от обличчя… Не можу роздивитись. Я намагався розгледіти, підбирав ракурс, але аж ніяк не міг побачити. 

Раптом, одне з цих істот зупинилось та повернуло голову в мою сторону. Саме в мою сторону, адже голова була піднята. Ні очей, ні носа, ні рота. Просто голова. Але я чітко розумів, що воно дивиться на мене. Дивиться і точно знає, що я стою біля вікна та спостерігаю за ними. Я не міг й поворухнутися. Мене охопив невимовний жах. По спині почали бігати мурахи, а тім’я запекло від тиску, який різко підлетів вгору, разом з адреналіном. Я розумів, що треба ховатись. Розумів, що треба відійти від вікна і це вже не просто сон. Занадто це все реально, а я спати й не лягав. 

Поки я намагався впоратись зі своїми емоціями і змусити тіло рухатись, у цього створіння, що так уважно за мною спостерігало, почало провиднятись щось на подобі рота. Широкого, зубастого рота. То радше не зуби, а гострі ікла, що з легкістю перегризали б людські плоть й кістки. Воно посміхалось.

А далі… Сильний гул в голові. Цей шум викликав дикий біль. Я схопився рукою за голову та завив, наче бродячий пес в передсмертній агонії. Паморочиться в голові. Світ обертом йде. Кімната наче почала обертатись одразу навколо декількох осей. Я сперся на підвіконня іншою рукою та перевів погляд знову на ту істоту. Воно досі жахливо посміхалося. Його рот почав рухатись. А в моїй голові з’явився знову шум, що перейшов в більш чіткі звуки. Я дивився на створіння, бачив, що воно говорить але чув слова в своїй голові:

«Тии… тут…?»

Що за? Це ж… Ті самі слова, що я чув тоді… В тому жахітті… Тоді… Той голос за дверима… Не може… Бути… Це був не сон?

На цих думках я втратив зв’язок з реальністю. Далі я не пам’ятаю що було, але прийшов до тями я вже зранку. Це знову був сон? Чи це таки було реальним? Що в біса тут відбувається?! Коли я взагалі встиг лягти спати? Що я робив після того, як побачив ту хрінь? 

Я перевів погляд на комод, де вчора залишив горня з чаєм. Воно стояло там. Не знаю, що я очікував підходячи до нього, але коли я побачив ту саму кількість чаю, що була в горнятку вчора, мене охопила паніка. 

Не розумію. Я справді те все бачив учора? Це було реальністю? Чи з моєю головою щось не так і тепер в мене зникає частина спогадів, а це все було страшним нічним жахіттям?

06:12 до полудня. Мені треба збиратись на роботу. Але як зібрати тепер себе до купи та впорядкувати думки? Не хочу про це думати, але… Не можу не думати. Я… Не буду більше це обмірковувати. Все. Байдуже. Запитаю в Алана сьогодні. Якщо він нічого не бачив та не чув, то буду вважати, що це було нічне жахіття.

Я хутко зібрався, бо до виходу залишалося всього двадцять хвилин. Вже трохи традиційно забрав швабру, що мужньо охороняла мою нову домівку, та вийшов в коридор. 

По сходах спускався Алан. Вже зібраний і певно ще сонний, бо ж обличчя в нього було доволі похмурим. 

– Доброго ранку, Алане. Як спали? – запитав я, вдаючи, наче минулої ночі нічого й не відбулось, але й спостерігав за реакцією пастора.

– Доброго, Лукасе. Добре, я б сказав навіть чудово. А ви? – у звичній йому манері відповів чоловік. 

– Доволі непогано. Слухайте, в мене до вас дивне запитання… Ви вчора, десь біля п’ятої вечора, коли шторм розійшовся не на жарт, нічого дивного не помічали? На вулиці наприклад? – так, я це зробив, запитав. Тіло тремтіло в очікуванні відповіді Алана, яка вирішить подальшу долю мого існування наодинці зі своїми думками. 

– Та ні, шторм був таким ж як і зазвичай, сильним та сніжним. Так, жахаючий. Можливо для вас, Лукасе, такий настрій погоди незвичний, але не хвилюйтесь. – заспокоював мене Алан. Здавалося б, мені мало б стати легше на душі, але цього не відбулось. Виникло просто ще більше запитань.