Глава 2: “Незнайома домівка”

Я довго ще стояв перед тими дверима. Ну… мені так здавалось, що довго. Я обдумував все, що сталось в моєму житті. Всі свої вчинки. І сповна логічно було б, якби я взагалі не вижив. Проте я тут. В новому місці. І зараз побачу нове своє житло. 

Я взявся за дверну ручку, але кінцівка зрадницько тряслась. Ослабла. Не можу відкрити двері. Я жалюгідно виглядаю збоку, чи не так?

– Лукасе, ви заходьте, відпочиньте, а завтра зранку зайдіть до квартири на третьому поверсі, перша в правому коридорі. Я проведу вам екскурсію по будинку та складах. – Обірвав мої гнітючі думки Алан. Ніби витягнув з трясучого болота. Навіть трохи легше стало, чи що.

– А… Так, добре, обов'язково зайду. Гарного вам вечора, Алане. 

– Навзаєм! До завтра. – І він пішов. Я проводив чоловіка поглядом до тих пір, поки він не зник піднімаючись широкими центральними сходами.

Ну що ж. Треба заходити. Я вморився. Страшно. Хочу поспати. Відпочити. Сподіваюсь тут хоч радіо чи якийсь програвач є. 

Відчинив двері. Затягнув валізи. Передпокій. Стара тумба з якимись статуетками котів. Над нею дзеркало. Звичайне овальне дзеркало. Так, краплину старе, але відображення хороше. Такого ж віку вішак. На горіхових стінах висіли натюрморти. То все із садовиною й подекуди з'являлись келихи з вином, або ж заварні чайники. На дерев'яній підлозі ж лежав довгий смугастий килимок. Кавово-молочний. Доволі затишно. 

І так. Де ж тут спальня? Вибір в мене доволі великий куди піти: одні двері справа, двоє дверей зліва та ще одні прямо. Ну що ж, йдемо дивитись.

В підсумку виявилось, що за дверима прямо — спальня, двері справа ведуть до вітальні, а ті дві що зліва: перша до ванни, друга до кухні. 

Нарешті, розклавши всі свої речі, а особливо обережно книжки по-полицях, я зміг лягти. На стійке ліжко. Нічого не хитає, не шумить, не тривожить. 

Якщо так подумати — місце дивне. Для чого комусь утримувати таке селище? Тим більше, якщо кораблі тут велика рідкість? Можливо тут є якась цінність? Або може держава хоче зробити з Фортвілю в подальшому туристичне містечко? Було б непогано. Атракціон «Виживи в снігу».

З цими думками я заснув. Добре і міцно. Приємне тепло розлилося по моєму тілу ніжним потоком. Я навіть забув, що тепер житиму на сніжній забутій землі.

***

Скільки я спав? Може годину, а може декілька. Якщо приїхав о дванадцятій ранку, тоді зараз яка? Я глянув на годинник. Але стрілки йшли в іншу сторону. Час ніби відмотувався, а тим часом за вікном навпаки ставало темніше. Що відбувається?!

Я різко підійнявся, щоб, ймовірно, розвіяти напів сонну галюцинацію, або ж прокинутись від сну, бо хто зна, що то таке. Мене почало хитати. Під ногами земля немов перетворилась на морські хвилі, що гойдали тіло й душу. Останню особливо. Нутро на місці не стояло, а металось по всій порожнині грудей й черева.

Та що, трясця твоєї матері, тут відбувається?! Я ж не вживаю більше. Я ж пам’ятаю, до чого те привело. Що за?!...

Панічний потік думок перервав дивний звук. Він лунав з-за дверей, що вели до передпокою. Наче хтось стоїть прямо під дверима та дуже важко дихає. Всі рефлекси кричали про небезпеку. Найраціональнішим варіантом було б не підходити до дверей. Або ж взагалі намагатись заблокувати їх чимось важким. Але здогадайтесь, що я зробив? Маєте три спроби… Саме так. Я підійшов.

Намагаючись вгамувати шалений ритм серця, що здавалось відбиває якусь барабанну партію новомодного року, я підійшов до дверей. Ба більше, мозок вирішив, що доречно буде притулитись вухом до них та послухати, що ж там таке. 

Навалившись на двері всім тілом я став слухати, що там шумить. Наче звуків і не чутно, але я відчував – там хтось є. Чи щось?

Простояв я так, по-відчуттях, хвилин десять. А насправді не знаю. Не можу сказати. Я міг би визначити і в зворотній роботі годинника, скільки пройшло часу, але ж коби він йшов добре. Не так швидко. 

Тільки но я вирішив, що годі стояти в таких близьких відносинах з дверима, як за ними пролунало неголосне, як найтихіший шепіт на видиху: «Тии… тут…».

Хтось… В моїй квартирі… Стоїть за дверима… І знає про мою присутність саме в цій кімнаті… Стоп! Я закривав двері?! Чи був там взагалі замок? Та ні! Алан не давав мені ключі. І я не відмикав двері, коли заходив… Я ба навіть не пригадаю, чи був в тих дверях замок!

Я з гуркотом впав на землю та почав відповзати назад. Подалі звідти! Подалі від того, хто стояв за ними. Таким чином я доповз до самого ліжка, що стояло прямо навпроти цих триклятих дверей. 

Серце шалено калатало. Бувало пропускаючи удари. Дихання прискорилося. Здавалось, що кисню в організму навіть забагато. В горлі пересохло, як коли біжиш марафон. Дійшло до того, що стало болісно ковтати повітря. В голові паморочиться. Що ж це таке? Не знаю. Я вже не міг чітко побачити, що відбувається перед мною. 

Мені… Мені справді страшно. Такого страху я міг відчути лише один раз. Коли вони вбили на моїх очах Луїзу та крихітку Луну. Хоча ні. Той страх був набагато більшим, за це жалюгідне відчуття неспокою за власну шкуру. Теперішнє серцебиття і в одному ряді не стояло з відчуттями тодішніми. Тоді я був готовий померти від одного зайвого вдиху, лиш би моїх дівчат не чіпали. А зараз, я хвилююсь за власне жалюгідне життя? 

На цих думках я побачив, що ручка дверей, що були єдиною перепоною між мною та тим незвіданим чимось й буквально рятували мене від того моторошного чогось, опустилась до низу. І…

Я прокинувся… Підірвався. Сів на ліжку. Щоб переконатись, що це точно реальність що є сили дав собі ляпаса. Я не сплю. Весь в холодному поті. Задихаючись. Це був сон. Жахіття. Але серце все одно продовжувало відбивати свій шалений ритм. 

Що… Що це, до дідька, було?

Я глянув на годинник. 04:47 після полудня. Я спав близько трьох з половиною годин. На вулиці по-трохи смеркає. А я сиджу і думаю. Що це було?

Треба вставати. Але ж… Там за дверима. Наче тихо. Та й я знаю, що то був всього лише сон. Звичайне жахіття, які частенько заходять в гості до моїх нічних марень. Але сильно реальним воно здавалось.