Глава 1 “Край світу. Нове життя”

Ніколи не думав, що мене відправлять на роботу в таке богом забуте місце. Мало того, що це Ґренландія, так ще й найпівнічніше поселення, яке навіть на картах не вказано. Але… Що мені залишається? Втрачати нічого. Я й так вже позбувся всього свого минулого життя. Тому в нормальному соціумі абсолютно немає для такого виродка, як я, місця. 

Єдиний плюс в цьому всьому так це те, що хоча б робота оплачується гарно. Таких грошей мені ще не пропонували ні в штатах, ні в Канаді. А до континентальної Європи я носа не пхав. Навіщо? Мені знайомі розповіли як там живуть. Добре живуть. Але я з ними добре не проживу. Себе я точно знаю. 

“Ех, щоб тебе, Лукас Бренді. Сам собі проблем створив, то чому ж досі ремстуєш? Радій, що можеш жити і живи!” Певно так би мені сказав мій покійний старий. Хех. Ну що ж. Поживемо побачимо. 

Відчуття, ніби я на край світу їду. Потяг майже порожній. В інших купе є ще декілька людей та й провідники. Спостерігаючи за тим, як змінюється краєвид у вікні я п’ю гарячий чай. Якби ж не опалення, то певно вже все, що тільки можна, я б собі відморозив. На вулиці ж спиртова червона смужка термометра безсило впала до позначки -32 градуси за Цельсієм. Прохолодно, чи не так? Я перед цим спеціально накупив повно теплого одягу, який тільки міг собі дозволити. Врятували мене ті накопичення(які я бог знає як відклав та не спустив у місцевому казино), бо ж їхав би я в легкому зимовому одязі, який звикли носити американці з центральних районів. Так, звісно мені видадуть форму, теплу та надійну, але ж не весь час у робочому буду сидіти. 

Одноманітний краєвид вже навіть трохи набрид, проте жалітися немає на що. Як-ні-як це Ґренландія, комуна Каасуїтсуп. Хоча якщо так подумати, то Ґренландія є частиною Королівства Данія. Тобто частково, але все таки їду в Європу. Хах. От халепа. Не хотів туди, але все одно потраплю, навіть якщо трішечки. 

Мені не має на що бідкатись. Я живий, зможу отримувати непогані гроші та й жити подалі від всіх, щоб не спричинити ще більше лиха.

Одноманітні пейзажі з часом почали змінювати себе, коли в далечі з'явилося невеличке поселення, що одиноко стояло серед сніжних гір, що певно встигли нападати за минулу ніч. Складалось воно з декількох невеликих будинків. Два ряди по два будинки. В одному з них моя квартира. Цікаво ж яка вона?

Та й здавалось виднілась ще п'ята будівля. А далі, туди до моря, і шоста. От там моя робота. Обслуговувати старий порт. Там я буду позмінно працювати з іншими людьми, що тут живуть. Кажуть робота не важка, кораблі бувають рідко, переважно або ті, що мають перечекати сильний шторм, або ж з провізією, необхідними матеріалами та одягом. 

А що ж то за п'ята будівля? Я ще не впевнений, але здається мені, що то є ледь помітна подоба вокзалу з пероном, до якої ми наближалися розсікаючи простір цим дивом машинної інженерії. Йой, ну й сказав! Немов старигань довоєнний. На озброєні людей вже давно є стаціонарні телефони та телевізори навіть, не те що потяги. Але ну серйозно. Дивовижно те, що людина змогла сконструювати й дати життя такому витвору. 

Ось потяг вже й під'їхав до імпровізованого перону. Я виніс всі свої речі, які вправно вмістив у дві дорожні валізи, одна з яких наполовину заповнена книгами та газетами з кросвордами. На зустріч мені вийшов чолов'яга років тридцяти п'яти. Жвавий такий. По ньому і не скажеш, що навколо така дубар, що дихати страшно. 

– Вітаю! Мене звуть Алан Соткінс! А ви мабуть Лукас Бренді, так? — представився чоловік.

– Вітаю, так, це я. Приємно познайомитись з вами, пане Алан.  

– Навзаєм. Мене попросили зустріти вас і показати наше невелике селище та провести в нове житло. Давайте одну валізу мені, мабуть, довгий шлях втомив вас, допомога точно не завадить.

– Буду вельми вдячний. 

Наче починається все добре. Як мінімум одна людина здається дружньою. Поки що. Проте не будемо думати наперед про можливе погане. Коли станеться тоді й подумаємо. 

– Пане Алане…

– О ні, не потрібно таких офіційностей, ми ж тепер будемо сусідами і колегами. Кличте мене просто Алан. — перебив мене чолов’яга. 

– Ну що ж, добре. Тоді ви мене також звіть просто Лукас. Так ось. Хотів у вас дещо запитати, якщо ви, звісно, не проти. Це більше особистого характеру. — вимовив я, коли ми вирушили в дорогу по широкій стежині з утрамбованого снігу, що вела до тих чотирьох будинків. Сподіваюсь на відповіді він не скупий.

– Так, звісно. Що вас цікавить, Лукасе? –- спокійно відповів Алан, йдучи перед мною.

– Давно ви тут живете? 

– Хм, якщо так подумати, то я переїхав сюди з дружиною близько року тому. Наче і не так багато, але відчувається як великий термін. 

– А можна поцікавитись чому? — на цьому запитанні він зупинився та не вимовляв ні слова. Це мовчання вкрай напружувало, я зрозумів, що певно зачепив ту тему, яку не варто чіпати. – Я зрозумів. Вибачте. Не буду лізти не в свою справу.

– Ні. Все добре. — серйозно відповів Алан. Але наступна фраза була вже звичним веселим тоном сказана. – Я думаю в кожного свої причини. В мене – це смерть доньки, але я вірю, що мої молитви досягають господа та наше з Джейн ангелятко зараз в раю.

– ... 

Я промовчав. А що я маю сказати? Що висловлюю свої співчуття? Що йому дадуть мої співчуття? Лише ще один привід згадати болюче та обдумувати втрату? Нічого хорошого з цього не вийде. Проте все таки щось відповісти мушу.

– Зараз ви почали нове життя. Живіть далі, не оглядаючись назад. Живі мають жити. — певно Алан подумає, що я якийсь дивак. І правильно думатиме, якщо чесно.

– ... — тепер не відповідає він. Напружує ця ситуація мене. – А й справді. Живі мають жити. Вірно підмічено, Лукасе! — доволі бадьоро відповів чолов’яга. – Приходьте до нас на службу, ви доволі цікава та мудра людина. Прихожанам буде цікаво послухати вас. 

– Тут є церква? — здивувався я, бо ж не бачив ще якихось будівель, а тим більше схожих на святиню.