Глава третя. Де світлячок?

          Пошепки нагадуючи, як слід поводитися в оточенні інших людей, жінка застебнула вітрівку до самого горла й відпустила хлопчика розважатися у дитячу зону. Обов’язковим пунктом у її настановах було — не згадувати про собаку. Щоб він не розповідав про те, що в нього є домашній улюбленець, якому щодня насипає повну тарілку корму, а під вечір зникає абсолютно все. Хлопчик завжди розповідав мамі про те, який його Пунш ненажера.

          Вона присіла на лавку, відкинула голову назад і вдивлялася в сіре небо. Над головою, бувало, погойдувалися гілки дерева або пролітала одна-дві пташки. Ні спеки, ні холоду, лише задуха перед дощем і жодного вітру. Щоки червоніли від нестачі свіжого повітря, хоч вона й сиділа на вулиці поруч із дитячим майданчиком, де гралися діти різного віку, задушливе відчуття залишалося з нею й не покидало до останнього. Тільки піти їй не дали, що аж ніяк не втішало. На лавку присів чоловік у картатому кашкеті, з дорожньою сумкою в одній руці та скляною пляшкою води в іншій.

          — Як справи? — чоловік махнув рукою, у якій тримав пляшку води, ледь не влучивши нею в обличчя жінці, що сиділа поруч. Вона у відповідь скривилася, адже не очікувала розмов із кимось.

          — Ми знайомі?

          — Ні, пані, але я подумав, що ви могли б скласти мені компанію. Ви надто сумні. А адже й день такий самий, але дітлахи он весело бігають.

          — Мій не дуже веселий. Я заборонила йому розповідати про нашу собаку, а він тільки про це й любить говорити. Занадто на ній зациклений.

          — То чому б йому не розповісти історій про свого улюбленця?

          — Містере, не вважайте це за грубість, але так буде краще. Цієї собаки не існує, вона померла ще два роки тому, але йому здається, ніби вона тут.

          — Що ж… сумна справа. А цей хлопчик, який мчить сюди щодуху, — ваш? — На це вона нічого не відповіла й не обернулася. Для неї важливішим був син, ніж розмова з настирливим незнайомцем.

          Хлопчик почав їй розповідати про те, у яку гру грали діти, і що він дуже гарно проводив з ними час, але потім йому запропонували збігати за м’ячем, а після повернення повідомили, що гра вже закінчилася й усі розійшлися. Тоді він звернув увагу на чоловіка, що сидів поруч, і усмішка на обличчі хлопчика не з’явилася навіть у той момент, коли той роззявив рота на всю ширину, зображуючи незграбну посмішку. Не зовсім те, чим можна розвеселити дитину. Але розмова все ж зав’язалася.

          — Привіт, малече. Як звати?

          Малюк промовчав і перевів погляд на маму.

          — Гаразд, тоді… ти любиш грати в м’яч?

          — Не люблю. У мене немає м’яча, а інші не дозволяють гратися з ними.

          — Що ж таке, малече? А що ти любиш?

          — Кораблики. Такі величезні, на них ще завантажують різні кубики, і туди заходять люди у формі.

          — А ти колись був у порту?

          — Не був, але мрію туди потрапити. Хоча з нашого вікна видно, як пливуть кораблі! — мати смикнула сина за рукав, і той запитально поглянув на неї у відповідь. А чоловіка лише розвеселило, що він зміг розговорити таку мовчазну дитину, хоч і без будь-якої користі.

          — Це круто, я теж люблю морський порт і море. Уяви собі: сумка з двома парами штанів, кілька футболок, вода, трохи грошей… і ось ти йдеш незнайомими вулицями, щоб здійснити свою мрію, — піднявши передпліччя, він показав кулак і посміхнувся, ніби розповідаючи хлопчикові про свою найпалкішу ідею.

          — А куди веде ваш шлях? — поцікавилася жінка.

          — О-о-о, далеко… далеко. Може, за море, а може, на інший берег. Але ось думаю, а чи варто?

          — А може, й так? Ви ж такі натхненні. Мені здається, що ваша причина змінитися й перебратися на інший берег з самого початку досить вагома, раз ви вирішили зробити такий сміливий крок.

          — А якщо ні?

          — А раптом так? Спробуйте.

          — А знаєте, пані, ви маєте рацію!

          У ту ж мить незнайомець підхопився з лавки й, по дорозі накинувши сумку на плече, бадьоро рушив у бік базару між двома стінами.

          Жінка обернулася в той бік, і в обличчя вдарив солоний вітер, залишив свій м’який слід і вказав їй шлях. Чи точно вона сказала все правильно? Або це вже не так важливо, а головне, що ці слова допомогли людині знайти дорогу, якою він ішов сам, але заблукав у темряві? Просто незнайомець і просто слова. Але вона влучила в саме серце. А в своє? Куди їй іти?

          — Мам.

          Голос дитини вирвав її з уявного вихору. Він міг би тривати довго, доки хтось не простягне руку, щоб витягнути тебе з цієї безодні, або доки ти сам не вхопишся за гілку на обриві.

Кінець

Автор: Дебора Делароса