ГЛАВА XXIX „НАВІКИ”

Дарсія не відчувала часу. Вона не знала, скільки стояла біля того вікна. Хвилин десять, двадцять, сорок... Дівчина завмерла, увесь цей час живучи окремо від світу. Повіки були підпухлі, а білки почервонілі. На щоках застигли холодні солоні доріжки від сліз, вона здавалося уже й не дихала, а її серце, ніби і не билось. На спокійному, без емоційному обличчі не рухався жоден м'яз, а широко розплющені, скляні очі мертво дивилися в далину. Між пальцями тримала тліючу цигарку, вже другу. До грудей дівчина все ж притискала те саме фото. 

Та в якийсь момент із такого левітуючого стану її висмикнув раптовий дзвінок у вхідні двері. Дарсія, коротко, нервово вдихнувши, різко оглянулася в сторону входу, адже нікого не чекала. Можливо, Олівер звільнився? Чи сусіди чогось хочуть? Або діти колядують? Поки вона перебирала ці варіанти, дзвінок повторився ще раз. Дівчина, залишивши фото на тумбочці, пішла в коридор. 

Вона, про всяк випадок поводячи себе тихо, щоб за потреби зробити вигляд, наче вдома нікого немає, тихо глянула у вічко. По інший бік вхідних дверей стояв... Зейн? Вона не марила? Ні, точно, то був він! Дарсія збентежно, дещо налякано відсторонилась від дверей. Дівчина не поспішила відчинити йому, якась перешкода всередині їй завадила. Та в якийсь момент, стримуючи серце, що почало панічно швидко битися в грудях, вона почула приглушений знайомий голос: 

-Дарсія, я знаю, що ти є вдома. Відчини, будь ласка. 

Дівчина кілька секунд простояла на місці, після чого потягнулася до защіпки. Вона прокрутила її раз, інший... За третім двері дзвінко клацнули, слухняно відставши від дверного отвору. 

Зейн, можливо, трохи невпевнено та спантеличено переступив поріг, зачинивши двері за собою. У його руках був букет квітів, загорнутих додатковою упаковкою від морозу, та невеличкий, подарунковий пакетик. Кілька секунд між ними панувала холодна, мертва пауза. Кожен мовчки, зніяковіло роздивлявся свій коханий образ, від якого різко відрізав себе на тривалий час. 

-Ч-чому ти прийшов? - тихо запитала Дарсія. 

Хлопець, помітивши її зарюмсаний вигляд, цигарку в руках та чорну сорочку накинуту на плечі поверх власного одягу, зрозумів, що його здогадки були правильними. Він посумніло прикусив губу, а потім, простягнувши їй букет та подарунок, промовив: 

-Привітати тебе зі святом. Це тобі. З Різдвом тебе, Фемідо. 

Дарсія зніяковіло підійняла брови, засоромлено округливши очі. Вона зробила збентежений крок назад, відповівши: 

-Ні, Зейн, ш-що, я... Мені не зручно... 

-Дарсія, я тебе благаю. Припини. Я... Люблю тебе і хочу тебе потішити. 

Дівчина неоднозначно потягнула носом, після чого невпевнено взяла подарунки з його рук. Хлопець непевно підійшов ближче та, наміряючись обійняти її, запитав: 

-Можна? 

Дарсія, дивлячись у пустоту, невпевнено кивнула, обійнявши його у відповідь. В цей момент всередині все зацвіло. Серце тріумфально співало, мозок ж неоднозначно споглядав це все, проте й не заперечував. В якусь мить дівчина впевненіше, міцніше обхопила його за шию, увіткнувшись носом в плече. Схлипнула. Раз, інший. Він на це ніжно погладив її по спині, починаючи плавно захитувати. Нарешті. Нарешті вони були поряд. 

Розімкнувши обійми, дівчина, витираючи сльозу із щоки, неоднозначно роздивлялася його обличчя, запитавши: 

-Ш-що це у тебе на щоці? 

-Тітка розцілувала, - не відчуваючи перед нею якогось сорому за це, адже повністю довіряв їй, відповів хлопець, - у тебе не знайдеться, чим це змити? 

-Т-так... У ванній там... Ах, я зараз дам. А ти роззувайся, проходь. 

Дівчина пішла до кухні, залишивши там подарунки та викинувши недопалок у попільничку, після повернулася до ванної кімнати, де Зейн вже мив руки. Вона дістала із тумбочки упаковку міцелярної води та ватні диски, давши юнаку. 

-Ось, це точно відмиє. Вмивайся і ходи на кухню. Ти не голодний? 

-Не відмовився б від вечері, дякую, - впевнено відповів він, адже майже нічого не їв вдома. 

Юнак пройшов до кухні, коли дівчина уже нашвидкоруч накрила вечерю, аби він не чекав. Зейн, побачивши таке розмаїття страв, здивовано підійняв брови, запитавши: 

-Це ти все для себе готувала? 

Вона, нюхаючи букет, який клала у вазу, озирнулася, відповідаючи: 

-Ні, до мене хрещений мав прийти. Але у нього не владналося з роботою, і він пізно повідомив мене. Ти сідай, я теж зараз іду. 

Невпевненість та спантеличеність між ними швидко зникла. Обоє почали так ж комфортно почувати себе поряд один з одним, як і раніше, можливо, зараз це відчувалося навіть приємніше. Дівчина завершила з квітами та, поклавши їх на стіл, як гарне оздоблення, уже хотіла було сісти навпроти нього, але юнак зупинив її, запитавши: 

-Ти не дивитимешся, що в пакеті? 

Дарсія озирнулася на стільницю, де залишила подарунок від Зейна. Вона неоднозначно потиснула плечем, чомусь, підсвідомо не дивлячись йому в очі. 

-Поглянь. Тобі має сподобатися. 

Дівчина, вирішивши не сперечатися, підійшла до стільниці та заглянула у пакет. Наступної миті вона здивовано кліпнула віями та, кілька секунд, завмерши, дивилася всередину. Там був ще один пакет. Тільки доволі своєрідний та впізнаваний. Ювелірні вироби. Вона підійняла нахмурений погляд на нього, кілька секунд пронизливо зазираючи ледь не в саму душу. Хлопець розсміявся, задоволено запитавши: