ГЛАВА XXVIII „СУМНЕ РАДІСНЕ СВЯТО”

Минув деякий час. Буденність, підготовка до свят влилася у їхні життя, змусивши трохи забути про моральні проблеми, які мучили їх. Прибирання, підготовка подарунків, страв, прикрашання оселі... Хоча постійні роздуми одне про одного, мимовільні думки про своє кохання, що супроводжувалися змученими, важкими зітханнями, нікуди не поділися. Можливо, стали б ще дужчими, якби їх не придушувала деяка фізична праця. Це відчувалося, як нещасне кохання з якоїсь драматичної казки, де якась невідома сила забороняє їм бути разом.

Єдиною відмінністю було те, що у їхньому випадку цю силу вони створили самі. Можливо, серйозна, відверта тет-а-тет розмова все би виправила, але якийсь незрозумілий, невидимий бар'єр заважав зробити перший крок до цього, продовжуючи їхні муки. 

Це був Різдвяний вечір. Так, нарешті наступило це довгоочікуване свято. Цьогоріч воно, щоправда, відчувалося дещо інакше. Більш чутливо та, можливо, тужливо. Усе місто в ліхтариках, повні вулиці щасливих, радісних людей. Незнайомі перехожі віталися одне з одним, вітаючи усіх зі святом; майже усе місто поріднилося, як одна сім'я, відчуваючи особливе піднесення у душі. Ялинки, яскраві вивіски, аромат смаколиків із кожного куточку. 

З самого ранку Дарсії не було вдома, повернулася вона лише ближче до обіду. Її душу спіткало деяке давно незнане піднесення. Атмосфера цього свята, яка заклалася теплою та радісною ще з самого дитинства, ненадовго придушила її печаль, дозволивши тій самій дитячі безпосередності стати за штурвал. 

Вона поспіхом зняла із себе черевики та верхній одяг, що був увесь мокрий від снігу, так, від снігу! Нарешті Лондон накрили одночасний мороз та снігопад! Тротуари, дороги, дерева та дахи будинків були вкриті білим, пухнастим покривалом! 

Дарсія ринулась на кухню, аби залишити там пакети із продуктами, які тільки що докупила по дорозі додому, та посилку, що щойно забрала її з пошти. То був подарунок від бабусі та дідуся з Італії. Вони їй телефонували ще з самого-самого ранку, вітаючи зі святом. Дарсія навіть трохи просльозилася. Після метнулася до ванної кімнати, аби помити руки.

Переодягнувшись, дівчина, навіть не відпочивши, одразу приступила до підготовки невеликої, проте багатої та смачної вечері для себе та Олівера. 
Її навіть не бентежило те, як вона має виправдовуватися перед хрещеним за невідомого походження рубець на губі. Забула й про секрети та деякий холод між ними. У ній зараз панувало лише тепло, радість та благодатна любов. Який це був приємний стан... 

Проте спочатку Дарсія хотіла розпакувати посилку від бабусі та дідуся. Знімаючи спочатку упаковку із цупкого поліетилену, потім одну коробку, іншу, дівчина згадувала їхні з сім'єю Різдвяні поїздки до маминих батьків у Італію, саме завдяки яким Дарсія знала італійську, а саму країну дівчина, фактично, відчувала своєю другою Батьківщиною. А саме у її свідомості зараз постала їхня минулорічна поїздка до Італії, коли їй було сімнадцять.

Це було буквально за місяць, до того, як детективне агентство взялося за розслідування діяльності мафії, після чого все й рухнуло. Перед її очима були щасливі мама і тато, і вона поруч з ними. Бабуся, дідусь, тітка Лія зі своїм чоловіком, їхні діти та кузени Дарсії Даліла та Лоренцо. Похід на ярмарку Катанії, ялинка, вигляд на холодне море, подорожі до вулкану, одного разу навіть була спільна поїздка до Риму. Від усіх цих спогадів ностальгічно та жалісливо боліло серце, з очей, можливо, скрапували дрібні сльозинки, що були наповнені не печаллю, а, здебільшого, теплою, сумною ностальгією, та якоюсь незгасаючою вірою. 

У посилці Дарсія знайшла багато улюблених італійських солодощів, дві книги, невелику м'яку іграшку, м'які домашні капці та срібний браслет. «Бабуся та дідусь пам'ятають про мене, - радо думала дівчина, вдячно розглядаючи свої подарунки, - їм, напевно, теж важко святкувати це свято лише з тіткою та двома внуками. Вони любили маму і тата, ці люди багато чого для них означали. Якби ж вони тільки знали, що батьки зараз можуть бути живими і навіть знаходитися на їхній землі...»

Дарсія важко зітхнула, ще протягом кількох секунд "бавлячись" зі своїми подарунками: приміряла браслет та капці, перечитала анотації та перші сторінки книг, помилувалася їхнім дизайном, розглядала м'яку іграшку, які конкретно солодощі отримала. 

Розклавши усе по своїх місцях, вона, увімкнувши собі фільм, сервірувала стіл. Білий, чистенький посуд, серветочки, стакани... Навіть декоративну свічечку у себе знайшла. Дістала з холодильника попередньо замариновану курку, виклала її на деко, поруч порізану вздовж картоплю, також посипану спеціями, після поклала це все у духовку. Поки все випікалося, дівчина зробила декілька салатів, один з яких їй не дуже смакував, але це був улюблений салат Олівера. Все було ідеально. 

***

У Зейна не було часу, аби перепочити. Привітавши та обмінявшись подарунками з матір'ю, він прийнявся допомагати їй. Хоч юнак максимально не хотів приймати цих гостей, усю роботу робив на совість.

Розкладаючи великий, важкий стіл посеред вітальні, хлопець роздумував над долею Дарсії у цей день. Юнак здогадувався, що вона навряд проведе цей день у теплій атмосфері, як то, можливо, було колись, коли її батьки були поряд. Хоча, у неї є хрещений батько, з яким вона, ймовірно і проведе цей вечір. Але це все одно не замінило б їй того, що вона, на його думку, достойна пережити та відчути у цей день. 

Закінчивши зі столом, Зейн важко зітхнув та, спершись руками у застелену білою скатертиною стільницю, востаннє подумки погладив її по голові, після чого пішов на кухню до матері.