ГЛАВА XXVIІ „СПУСТОШЕННЯ”

Минуло кілька днів. Три, п'ять, тиждень. Свідомість збилася із рахунку. Вони були наповнені моральними тортурами.

Дарсія постійно думала про Зейна. Вона кинула його контакт у чорний список, відписалася та заблокувала у соцмережах, аби забути цю людину та викинути її зі свого життя. Вона… Не могла пояснити собі власні дії. Але, тим не менш, це все одно було марно. Він буквально оселився у її думках, сновидіннях та мріях.

Разів три вона бачила його у своєму сні. Вони разом ходили містом, книгарнями, сиділи за партою в аудиторії, сміялися, горнулися одне до одного. Половина її думок були на кшталт "цікаво, чим він зараз займається?", "як у нього справи?", "а чи думає він зараз про мене" і так далі.

Інша половина її розмірковувань була направлена на самозасудження та картання. Як вона могла не розуміти, що закохується в нього? Як могла закривати очі, коли їхні стосунки перейшли межу звичайного дружнього спілкування? Коли це взагалі сталося? Після того, як його побили? Чи коли хлопець одужав? Чи після подорожі до архіву? 

Коли Дарсія нудно гортала телефон, її пальці самі мимовільно відкривали Телеграм, клацали його контакт, після чого очі були направлені лише на його фото на аватарці. А скільки разів дівчина згадувала їхній поцілунок та його засвідчення... Усі ті слова, які юнак говорив про неї... Карколомна, чуйна, незрівнянна... Моя Феміда... Скільки плакала? Та, напевно, щодня... 

Буквально за кілька місяців він став такою близькою та важливою людиною у її житті, що просто забути його було уже неможливо. Частинка його душі оселилася у ній. Приросла. Вкорінилася так, що її уже було ніяк не відірвати. 

***

Дарсія перевернулася на інший бік, тихо застогнавши від приходу чергового, сірого дня в її життя. Вона, відчуваючи піт на кожному міліметрі свого тіла після ледь не дванадцятигодинного сну під товстою, теплою ковдрою, знову перевернулася на спину, не можучи винайти зручну позу. Через силу розплющивши очі, дівчина забрала волосся з обличчя, кілька секунд просто дивлячись у стелю.

Справа потроху йшла до Різдва, і Дарсія, відверто кажучи, не знала, як проведе цей великий святковий день. Попередніми роками Різдво святкувалося в колі родини та найближчих друзів, це були поїздки в гори, до Італії, Америки. Та зараз вона могла лише згадувати ті часи, що щоразу ще гірше, і гірше відбивалося на її настрої та емоційному стані. 

Нарешті дівчина звелася на лікті, потягнувшись за телефоном. Її зустріла майже пуста, холодна панель сповіщень, де був лише якийсь спам та два повідомлення із громадських телеграм каналів. Розблокувавши телефон, Дарсія мимовільно переглянула всі ці повідомлення лише задля того, аби вони потім не кидалися в очі.

Вона, на хвилю завмерши, знову змахнула пальцем вліво, розгорнувши список контактів. Пролистала в самий низ, натиснувши на стримано підписаний контакт. Дівчина знову попалася на цей підсвідомий трюк, черговий раз споглядаючи те саме фото. В якийсь момент Дарсія роздратовано відкинула телефон від себе та, зарившись тонкими пальцями у скуйовджене волосся, тихо застогнала, затуливши обличчя руками. «Едеван, Едеван, Едеван... Що ти зі мною зробив? - вимучено думала вона, - приворотив? Зачаклував? Чому я не можу перестати думати про тебе? як це все припинити?»

Дівчина перевернулася на бік, безнадійно обіймаючи бездушну подушку, що лежала поруч. Відчула, як в очі знову вдарив жар, а з-під повік, двома холодними струмочками ринулися сльози. «Можливо, не варто було тікати? Поговорити якось, не знаю... Але з іншої сторони, я не хочу стосунків. Чи хочу?.. Дурепа, ти закохана в нього, звичайно хочеш!» Дарсія скрутилася калачиком, зціпивши зуби та ще сильніше стиснувши повіки разом. Вона важко вдихнула, після чого, судомно схлипуючи, повільно видихнула. 

Через деякий час Дарсія встала, вмилася, заправила ліжко, переодягнулася і, не бажаючи приводити в порядок волосся та обличчя. Пропустивши сніданок, дівчина лише запалила цигарку, марудно гортаючи телефон. Вона уже два дні взагалі ні з ким не спілкувалась та не виходила з квартири. 

З Норою, до речі, Дарсія також майже не спілкувалася ще від вечірки. Подруга разом з батьками поїхала в село до бабусі та дідуся на свята і рідко писала чи телефонувала їй. 

В якийсь момент дівчина відклала телефон, замислено й завантажено дивлячись на тліючу цигарку. «Скоро буде Різдво, я не хочу так ж само провести його наодинці, - думала Дарсія, - здається, колись ми з Олівером говорили про спільну вечерю? Він також залишився один і теж хоче хоч якоїсь теплої атмосфери. Як ж ми давно з ним не бачилися... Ще в жовтні, напевно? Потрібно зателефонувати йому і запевнитися, що він прийде до мене. Заодно поговоримо трохи, дізнаюся, як він. По четвергах у нього, ніби, був вихідний?»

Дівчина знову потяглася до телефону, шукаючи потрібний контакт. Приклавши телефон до вуха, вона, завмерши, слухала короткі гудки у слухавці. Через кілька секунд почулася коротка вібрація, за якою пролунав давно нечутий голос: 

-Алло? 

-Алло, привіт, Олівере. 

-І тобі привіт, красуне. 

-Ти не зайнятий зараз? 

-Трохи, але не критично, можу відкласти. Щось сталося? 

«Він тепер думає, що я йому телефоную тільки тоді, коли у мене з'являються проблеми», - промайнуло у її голові.