ГЛАВА XXIII „ТЕПЛА ПОВСЯКДЕННІСТЬ”

Минуло три тижні. Її життя поступово почало набувати барв. Блідих, але це все одно тепло та дещо незвично і давно забуто зігрівало її серце та свідомість, стимулюючи її продуктивність та хороший настрій. 

Садина на губі зажила, проте залишила за собою тонкий, неглибокий, але помітний шрам. Зрозумівши, що це остаточний варіант, і далі шкіра загоюватись не буде, Дарсія дещо спантеличилась. Вона точно не розраховувала на таке. Дівчина часто стояла біля дзеркала, роздивляючись себе зі своїм новим шармом. Їй, відверто кажучи, було важко звикнути до цього та уявляти себе із рубцем на щоці. 

Зейн теж уже практично видужав. Сьогодні йому мали нарешті зняти гіпс. Півтора тижні тому приїхала його мама із відрядження, тому вони з Дарсією давненько не бачилися. Та й переписок було не так багато. 

Так звана раптова розлука після двох тижнів життя пліч-о-пліч посіяла деяку зніяковілість та невпевненість між ними, хоча обоє були ладними провести один вечір разом. І Дарсія, і Зейн відчували, що сумують одне за одним, хоча дещо намагалися заперечувати цей факт. 

Сидячи на парах, дівчина чекала повідомлення від Зейна. Юнак обіцяв їй написати, коли знімуть гіпс, що скаже лікар і так далі. 

Справу хуліганів, які напали на них, розслідували. Як виявилось, вони окрім цього ще інших діл наробили. Так як вони уже можуть самостійно нести кримінальну відповідальність, їх покарали відповідно законодавства. 

Збираючись додому після останньої пари, Дарсія замислено дивилася у вікно, через раз слухаючи жваві розповіді Нори про все на світі. Дівчина останнім часом була ще більш задоволена і радісна, адже вона нарешті поздавала усі борги та відпрацювала пропуски. 

В якийсь момент вона почула, як жваве торохкотіння подруги змінилося на: 

-Дарсія-я-я. Агов, ти в нашій реальності? - клацнувши пальцями у неї перед очима, протягнула Нора. 

Дівчина судомно кліпнула очима, після чого видихнула та, продовживши збирати речі, відповіла: 

-Пробач, я задумалась. 

-І над чим? 

Дарсія байдуже потиснула плечем, відповівши: 

-Просто сьогодні Зейну гіпс мали знімати, обіцяв, що напише мені, як там, але жодних повідомлень немає... 

-Може, не закінчили ще, чи забув. Не накручуй себе, - невимушено мовила Нора, - може, підемо прогуляємося? Кави візьмемо, посидимо десь? 

-Я б не відмовилась, але сьогодні дуже холодно і вітряно.

-А в кафе? Там ж опалення. 

-А потім добиратися звідти додому. Ні, Нора, дякую. Я б з радістю, але... 

-Добре, добре, я зрозуміла. Значить чекатиму з моря погоди. Коли вітер затихне, літо прийде... 

-Не ображайся, - винувато перебила Дарсія. 

Нора коротко засміялась, відповівши: 

-Та я жартую, розслабся. Я сама забула, що там сьогодні вітряно. Погуляємо іншого разу, значить сьогодні малюватиму. 

-Слухай, ти вся така творча, світла і життєрадісна. Чому ти на юридичний поступила, а не на щось пов'язане з мистецтвом? 

Нора спочатку здивовано хлопнула віями, а потім розсміялася. Дарсія сконфужено спостерігала її реакцію, чекаючи пояснень. 

-Пробач, ти просто третя, хто мене питає про це. Причина насправді дуже проста. При виборі майбутньої професії я слухала мозок, а не серце. 

-Тобто?

-Мистецтво у сучасному світі, на жаль, не оцінюється у повній мірі(. Після закінчення якогось мистецького факультету важко пробитися в люди та добре зарекомендувати себе через велику конкуренцію у цій сфері. Тим паче, порівняно із талантами і навичками інших минулорічних абітурієнтів, мої роботи виглядають не такими вже й майстерними, адже у більшості є позашкільна мистецька освіта, а я просто самоучка. А в правоохоронні органи завжди потрібні люди, робота престижна, зарплатня більш-менш теж. Тим паче тато хотів бачити мене на юридичному, тож якось так і вийшло. 

-Зрозуміло... 

-Гаразд, я, напевно, біжу. У мене ще деяка робота по дому є, тому варто поспішати, якщо я хочу ще встигнути помалювати сьогодні. Бо далі потрібно буде до сесії готуватися, це взагалі жахіття буде. До завтра. 

-Бувай, - відповіла Дарсія, защіпнюючи куртку. 

Як тільки Нора вийшла із аудиторії, у дівчини в кишені задзвонив телефон. Дарсія обурено видихнула, адже в цей момент закручувала шарф. Знявши його та поклавши на стіл, вона дістала телефон та, побачивши, хто їй телефонує, відклала своє обурення, підійнявши слухавку. 

-Алло? 

-Привіт, Фемідо. Я не заважаю? - промовив Зейн по інший кінець дроту. 

-Я думала, ти вже не зателефонуєш і не напишеш. 

-Я що, схожий на останнього придурка?

-Та, наче, ні. Як ти? 

-Нічого, все гаразд. Зняли все, не впізнаєш мене. 

-Та невже? 

-Угу. Я сам себе не впізнав. Тільки на ногу сказали ставати аж на день третій-четвертий. Тому до кінця цього тижня я ще сидітиму вдома.