ГЛАВА VIII „ДОКРИЧАТИСЯ”

Думка про те, що батьки можуть бути живими не покидала її з тих пір, відколи прийшла до її голови. Дарсія намагалася згадати обставини, що панували довкола, ще відколи почалося те складне розслідування, яке все й погубило. Та тоді до її свідомості мало що долітало, крізь емоційний стан, який сковував її. Вона тоді взагалі не мислила і нічого не розуміла. А зараз у неї почало з’являтися багато питань.

Дівчині здавалося неймовірно дивним, що їхню смерть оголосили настільки швидко, не знайшовши доказів загибелі детективів. Чи таки знайшли? Значить вони були фальшиві? А може їй це все просто здалось, і це лише гра її змученої фантазії? Але про останнє Дарсія і думати не хотіла. Вона обнадійливо зачепилася за данні із електронного годинника, які показав телефон, сліпо бажаючи вірити їм. 

Це була пара Конституційного права Великобританії. Неймовірно нудна пара. Літній професор щось монотонно бурмотів собі під носа, більшість студентів, в тому числі Дарсія, майже не слухали його. Це був ранок. Обстановка довкола була сонною. Тиха атмосфера, сонце, що нещодавно вийшло з-за горизонту, заспані студенти.

На задніх рядах хтось, як і Нора, що знову сіла поруч з Дарсією, дрімав, ховаючись від очей професора. Тим ж, хто був ближче, доводилось вдавати розумний вигляд. Дарсія, хоч і була на задній парті, також вдавала, що слухає, але насправді її роздуми взагалі не стосувалися матеріалу, який розказував містер Вольт. 

«Потрібно детальніше дізнатися про так звану смерть мами й тата, - роздумувала дівчина, - я ж навіть не знаю, що вони розслідували, і що то за спецоперація була. І чому ніхто не хотів розповідати мені? Як тільки тата питала про це, він так різко та суворо відповідав. Що ж це таке секретне було? Може спробувати дізнатися в Олівера? Можливо, зараз він мені розповість. Пройшло уже досить багато часу, все вляглося. Знову запросити його в гості? А чому би й ні. Куплю по дорозі додому муки й вершків, спечу тортик, чи печива, чи кексів. Він таке любить. Тільки потрібно заздалегідь запросити, аби він день собі розпланував. Після цієї пари зателефоную, - вона глянула на наручний годинник, - скільки там ще до кінця? Ох, тридцять хвилин...» 

За завершенням пари група мала перейти до іншої аудиторії. Попередньої пари студенти зрозуміли, що викладач з цієї дисципліни неймовірно вимогливий та прискіпливий, тому на пару намагалися встигнути всі. 

Дарсія, запам'ятавши зі вчора, де знаходиться кабінет, крізь натовпи студентів прямувала коридорами. У її свідомості лише проскакували скороминущі думки, мелькаючи там окремими фразами.

Раптом вона згадала, що мала зателефонувати Оліверу. Дівчина відійшла вбік, аби не заважати іншим, та, діставши телефон, зробила дзвінок, приклавши його до вуха. Невдовзі слухавку підійняли: 

-Привіт, красуне. Щось термінове? Я не можу зараз розмовляти. 

-Привіт. Я не займу багато твого часу. Ти сьогодні працюєш, як зазвичай? 

-Угу. 

-Заскочиш до мене увечері? Я спечу чогось солоденького. 

Він легенько засміявся, промовивши: 

-Та ж я лише вчора був у тебе. 

-Ну то що? Я хочу, щоб ти знову прийшов. Поки навчання не дуже інтенсивне і я маю час. 

-Гаразд, постараюся. 

Дарсія відчула, як настій покращився, зігріваючи її душу. 

-Чудово, - промовила дівчина, - тоді до вечора, бувай. 

-Бувай, красуне. 

Вона почула короткі гудки в слухавці, після чого сховала телефон до кишені та попрямувала до потрібної аудиторії. Більшість студентів уже були там. Дарсія пройшла до свого місця, помітивши, що Нори немає. Та їй було байдуже на це. Дівчина була би навіть рада, якби її одногрупниця не прийшла на цю пару. Вона сіла за парту, дивлячись у вікно. Звідси було видно центр міста. Цей пейзаж дуже гарно поєднувався із листям високого, кремезного каштану, що ріс біля будівлі університету.

Та в який момент Дарсія відчула, як хтось став поруч. «Чуда не сталось...» - промайнуло у її свідомості. Дівчина повернула голову, побачивши перед собою Нору із двома паперовими стаканчиками в руках. Вона, задихано посміхаючись, поклала один з них на парту перед одногрупницею, кажучи: 

-Пригощайся. 

-Що це? - запитала Дарсія, підійнявши брову. 

-Ти такою втомленою виглядала. Я кави тобі взяла. Випий, збадьоришся. 

-Не варто було, - холодно кинула дівчина. 

-Ой, я тебе благаю, залиш, - мовила Нора, сівши на своє місце. 

-Скільки вона коштує? 

Очі одногрупниці округлились, а вуста розтягнулися у збентеженій посмішці. Вона затнулась, сконфужено кажучи: 

-Дарсія, ти що? Перестань. Я просто захотіла тебе пригостити. 

-Дякую, - коротко відповіла дівчина. 

Вона неохоче взяла стаканчик та зробила один ковток. Приємний, стійкий аромат кави торкнувся її носа, а гарячий, міцний напій зігрів тіло із середини. Це справді було те, чого їй не вистачало увесь цей ранок. Але свідомість не хотіла сприймати того факту, що це зробила саме Нора. Можливо, через те, що Дарсія не хотіла заводити з нею дружбу? Не хотіла довіряти і бути у близьких стосунках? Бачучи цю турботу та щирий вогник у очах одногрупниці, совість шепотіла на вухо, мов придивись до цієї дівчини, не будь такою грубою та черствою. Але серце на це заперечливо хитало головою, закрившись на всі замки у своїй крижаній фортеці.