ГЛАВА VII „ПЕРШИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЗВІНОЧОК”

Наступив вересень. Завершення літніх канікул, початок навчання. Попередні три місяці були неважливими. Кожен день був однаковий та сірий. І це помітно вдарило по дівчині. Це була не та Дарсія. Її гордий, подекуди хитрий погляд став ще більш неприступним, зверхнім та холодним. Очі тепер були не дзеркалом її душі, яке демонструвало всі емоції, а кам'яною стіною, яка відгороджувала її почуття від стороннього світу, ховаючи їх на замку. Гордий, різкий, прямолінійний та непривітний характер чітко відбивався на її беземоційному обличчі. Її серце заморозилось. Та вишенька вкрилась шаром інію, зробившись холодною та твердою. 

Вона, розправивши спину, впевнено йшла коридорами університету, міряючи всіх і все уважним, прискіпливим поглядом. Одягнута у форму університету: білу сорочку, бордовий піджак із нашитою емблемою навчального закладу, та спідницю, схожа до тенісної, тільки трохи довша, і чорний галстук. Нові люди, кабінети, обставини, атмосфера... Життя із чистого аркуша. Тепле вересневе сонце било у вікна, підсвічуючи її блакитні очі своїм м'яким, золотистим світлом. Єдина думка на розумі була: знайти аудиторію. Куратор, щоправда, вже створив груповий чат у Telegram, куди написав номер аудиторії та її розташування. Але будівля була неймовірно великою, тому навіть теоретично знаючи, куди йти, все одно було важко не заблукати. Куратором був солідний чоловік п'ятдесяти, чи п'ятдесяти п'яти років. Дарсія лише здогадалася, що він, напевно, був ріднею головного начальника лондонської поліції, адже був схожий на нього і фамілію мав таку ж. 

Дівчина врешті знайшла потрібне приміщення. Переступивши поріг, вона побачила навколо себе чепурненьку, чистеньку аудиторію. За партами уже сиділи деякі одногрупники. Красиві, шикарні, усміхнені молоді дівчата та високі, сильні юнаки. На хвилю їй стало навіть якось незручно. Студенти спілкувалися одне з одним, знайомилися, хтось тихо реготав. Куратора ще не було. Коли Дарсія зайшла до аудиторії, на це майже ніхто не звернув уваги, тільки кілька одногрупників кинули на неї короткі, невимушені погляди. Вона, холодно і, практично не дивлячись у бік студентів, пройшла майже у самий кінець аудиторії, сівши на вільне місце. Дівчина надягнула навушники, повністю абстрагувавшись від всього світу. 

Поступово до аудиторії починало приходити все більше й більше студентів. 
В якийсь момент Дарсія помітила боковим зором, що до неї йде якась дівчина. Вона ніяк на це не відреагувала, хоча всередині трохи насторожилась. Та підійшла до одногрупниці й обережно торкнула її в плече. Дарсія підійняла запитальний погляд, зісковзнувши по ній пронизливим, оцінюючим поглядом. Дівчина привітно посміхнулась, задихано заторохкотівши: 

-Привіт. Можна я біля тебе сяду? Вільних місць більше немає. Ох, так бігла сюди! Думала, вже запізнюсь. 

«Що за гіперактивність?» - промайнуло у її голові. Дарсія мовчки пересіла на сусіднє місце, ближче до вікна, поступаючись для одногрупниці. Та сіла біля неї, розправляючи світле, світло-русяве, злегка кучеряве волосся. 

-Я, до речі, Нора, а ти? - простягнувши руку, мовила дівчина. 

-Дарсія, - коротко кинула вона, проігнорувавши руку. 

Нора злегка збентежилась, незручно порухавши пальцями, після чого стиснула долоню в кулак, забравши руку. Через кілька секунд дівчина знову запитала: 

-Ти сьогодні що, не в настрої? 

Дарсія неоднозначно опустила кінчик губ, відповідаючи: 

-А тобі є різниця? 

Нора зніяковіло відвела погляд, через кілька секунд повернувши його назад. Сонце гарно виблискували на її карих очах та рожевих щоках, вкритих ластовинням. Дівчина одразу відповіла: 

-Звичайно! Погано, коли люди сумують. Особливо у такі важливі для них дні. І що ж стало причиною твого поганого настрою? 

-Я не хочу розмовляти, - байдуже кинула Дарсія. 

Подиву Нори не було меж. Вона ніколи не зустрічала таких людей на своєму шляху. Дівчина незручно, заклавши пасмо кучерявого, русявого волосся за вухо, прочистила горло та знову відвела погляд, обхопивши плечі руками. 

Невдовзі до аудиторії увійшов куратор. Це був невисокий чоловічок у костюмі, на окулярах та із лисиною на маківці. Побачивши його, студенти одразу замовкли, припинивши гамір, що увесь цей час був навколо. Вони підвелися зі своїх місць, як привітання з керівником. Куратор пройшов до свого місця, гідно дивлячись на них. Він зробив жест рукою, дозволивши студентам сісти. Він прочистив горло, промовивши: 

-Усім доброго ранку! Радий бачити всіх і кожного у стінах нашого юридичного факультету. Мене звуть Адальберт Гайнс, я куратор вашої групи. Буду викладати у вас адміністративне право. На сьогоднішній парі ми, звичайно, ще не будемо говорити про юридичні науки, а вирішимо організаційні моменти. Для початку проведемо невеличку перекличку. Хочу побачити, хто з вас є хто. 

Містер Гайнс опустив погляд на стіл, глянувши на список учнів. Почав називати різні фамілії та імена. Студенти почергово відгукувались, чуючи свої ініціали. 

-...Адель Стоун? 

-Є, - обізвалася шатенка у першому ряді. 

-Мері Барроу? 

-На місці. 

Раптом його очі прищурились, погляд завмер на наступній стрічці. Куратор підійняв голову, уважно оглядаючи студентів. 

-Дарсія Бейкер?