ГЛАВА V „ТЕ, ЩО ЗАЛИШИТЬСЯ В СПОГАДАХ”

Минув тиждень з від'їзду сім'ї Бейкерів. Увесь він промайнув як в тумані. Кожен день був одноманітний і ще більш самотній. У будівлі більше не стояв звичний шум, гамір, живе життя. Там було пусто. Все довкола ніби вимерло. Ця незвична, чужа тиша неймовірно тиснула на психіку. Фото будинку, в якому виросла Дарсія, уже декілька днів висіли на сайтах продажу нерухомості, шукаючи нових господарів. Чи стало їй легше за ці дні? Можливо, але не повністю. Дівчина більше не плакала. Взагалі. Її сльозові залози ніби відмерли. Обличчя зазвичай було спокійне, розслаблене, голос стиснутий, але рівний, не нервовий. Але чи було все так добре в неї на душі?.. Там було пусто. Пусто, холодно й мертво. Вона практично не відчувала ніяких емоцій. Ні радісних, ні сумних. Там було просто випалене, вигоріле, чорне поле, із, наче камінь, сухою, потрісканою землею. 

Олівер цими днями підшукував житло собі й Дарсії. Він передивився різні варіанти квартир, але все не підходило. Браун хотів знайти найкраще житло для похресниці, просторе, із свіжим ремонтом, новими меблями, хорошою технікою, у зручному для життя районі, в той час як про себе несильно переживав, спокійно можучи зекономити на своїй домівці. 
І він знайшов те, що шукав. На просторах інтернету він натрапив на продаж квартири у новобудові в центрі міста. Вона була оформлена у ніжно-блакитних тонах, там були встановлені сучасні, великі вікна із довгими, розкішними шторами. У кожній кімнаті замість люстр була зроблена яскрава, модерна підсвітка по периметру стелі. Передивившись фото житла, він впевнено вирішив піти подивитися цю квартиру наживо. Але зробити це не самотужки, квартира ж була не для нього. Тому Браун встав з ліжка та направився до кімнати похресниці. 

Дарсія знала, що скоро їй доведеться переїхати, тому потихеньку починала збирати речі. Вчора вона перебрала свою шафу із одягом, а сьогодні - полиці зі своїми книгами та батьків, обираючи декілька десятків найцінніших. Вона та батьки дуже любили читати. Це було їхнім сімейним хобі. Із кожної книги вона хапала порцію ностальгії, щоразу згадуючи певний період у її житті.

В якийсь момент до її рук потрапила книга, що змусила дівчину спинитися. Дарсія завмерла, зачепивши свій погляд на яскравій палітурці. Це була та книжка, яку їй три роки тому Хейдон подарував на Різдво, під час подорожі в Кордильєри, саме тоді, коли засвідчився у коханні. Дівчина, прикусивши губу, розгорнула палітурку. На білому форзаці був нерівно, проте старанно виведений підпис: «Моїй коханій Дарсії». Вона затамувала подих, стримуючи ком сліз, що великим важким тягарем перегородив гортань, відклавши книгу в бік.

Раптом дівчина важко зітхнула, припинивши роботу. Дарсія присіла навпочіпки біля стелажу, поклавши голову на коліна та прикривши очі. Дівчина завмерла у такому положенні, розуміючи, що її болить голова. 

У якийсь момент тишу довкола порушив несподіваний стук у двері. Вона прочистила горло, кажучи: «Заходь». Олівер увійшов до кімнати, за звичкою зачинивши двері. Побачивши, що дівчина сидить на підгозі, опустивши голову, він збентежено запитав: 

-Дарсія, чому сидиш на підлозі? Що сталося? 

-Ні, нічого, все гаразд, - підводячись, відповіла вона, - я просто замислилась, присіла. Все добре. 

-Чим займаєшся? 

-Книги перебираю, - кивнувши в сторону стелажа, мовила дівчина. 

-Навіщо? 

-Хочу вибрати лише найулюбленіші. І серед маминих і татових також. Не буду ж я всю цю мінібібліотеку до нового житла забирати. Де я це все складу? 

-До речі, про нове житло, - мовив Олівер, дістаючи телефон із задньої кишені, - я знайшов класний варіант для тебе. Ходи, глянь. 

Дарсія підійшла до нього, заглядаючи в екран. Браун відкрив збережену вкладку, гортаючи фото квартири. 

-Глянь, - говорив він, - ось простора кухня, ванна кімната, коридор, щось типу робочого кабінету, чи мінівітальні, я так зрозумів, спальня. Меблі нові, якісні, сучасні. Ремонт хороший. Є вся техніка. Ось, дивися, навіть стелаж величезний для твоїх книг є. Розташована в центрі міста, поруч із університетом, куди ти подала документи. Як тобі? 

-Виглядає... Непогано. 

-Тобі подобається? 

-Так. А яка її вартість? 

-Ти не маєш хвилюватися про це, красуне. Ми можемо її взяти, якщо я пропоную, правильно? Ще підемо сьогодні наживо подивимося. Якщо тобі все сподобається, будемо домовлятися про оформлення документів. 

-Я не хочу нікуди йти. Піди сам. Я довіряю тобі. 

-А чому? Прогуляєшся, розвієшся. Хочеш, зайдемо в книгарню, підбереш собі нових книжок. 

-Дякую, але я не хочу. Мені останнім часом важко читати, я не можу сконцентруватися. Можливо пізніше й повернуся до цього заняття. 

Олівер розчаровано зітхнув. Йому було боляче бачити його любу похресницю такою розбитою. І було ще гірше від того, що він ніяк не може розрадити її. 

-А собі ти знайшов житло? - раптом запитала Дарсія. 

-Та є там одна квартирка на приміті... Там мені уже люди телефонували на рахунок купівлі нашої будівлі. Якщо вони швидко погодяться її купувати, доведеться брати той варіант, що я знайшов. 

-Покажи її. 

-Там немає на що дивитися. Звичайна однокімнатна квартира з кухнею й ванною кімнатою. Добре... Я тоді йду збиратися.