ГЛАВА IV „РОЗЛУКА”

Минуло три дні. Дарсія ні з ким належним чином не спілкувалась. Всі були зайняті чимось своїм, а її наче відрізало від усього світу. Вона застрягла ще у тому жахливому дні, що тривав цілих п'ять діб. Інші вже зуміли з горем навпіл змиритися із печаллю, що раптово увірвалася у їхнє життя. Кожен займався своїми справами. Амали постійно не було вдома, вчора вона склала випускні екзамени, сьогодні мала отримати сертифікат про загальну середню освіту та святкувати випуск разом із однокласниками. Ліам був на тренуваннях, Мішель закривала сесію. Олівера та Алекса часто не було вдома, вони займалися якось документацією, їздили до міста. Вони не говорили дівчині, що конкретно роблять, але вона припускала, що чоловіки займаються переоформленням агентства.

Всі перебороли емоції та продовжили жити своїм життям. Окрім Дарсії. Їй було найтяжче. Дівчина не могла відпустити цю втрату й змиритися з цим. Її серце не вгамовувалось. Воно кричало диким вереском, через що по ньому йшли глибокі тріщини, що з кожним днем починали все більше боліти.
Її часто снилися батьки. Це були єдині моменти, коли дівчина знову могла спіймати їхні погляди, почути голос, відчути дотик... Але прокидалася вона із повним душевним спустошенням та печаллю на серці. 

Чоловіки повернулися додому. На душі відчувалася деяка легкість і тужливість. Детективного агентства більше не існувало. Всі документи були зроблені, тепер такої організації просто не було.

Протягом всього дня Олівер та Алекс не спілкувалися між собою. Лише по справі. Жоден з них не бажав підтримувати пусті розмови. Для чого? Вони переступили поріг коридору. Алекс зачинив двері за собою, починаючи знімати черевики. Олівер роззувся перший і вже пішов далі, як Бейкер гукнув його: 

-Зачекай. 

-Що? - обернувшись, запитав Браун. 

-Ти розповідав Дарсії... Про це все? - підвівшись, спитав Алекс. 

Олівер промовчав, заперечливо похитавши головою, після чого запитав: 

-А ти їй казав, про те, що ви плануєте переїхати до Америки? 

-Ні... 

Між ними запала тиша. У якийсь момент Алекс важко зітхнув, кажучи: 

-Ох... Гаразд. Я піду зараз і поговорю з нею. Все одним разом поясню.

-Якщо тобі важко, можу піти я, - мовив Олівер. 

-Ні. Я хочу розповісти ще про переїзд. Все нормально. 

-Гаразд, - зітхнув Браун. 

Алекс взяв телефон із тумбочки та попрямував коридором. 

Дарсія стояла біля вікна. Це, останнім часом, було її "улюблене" заняття. За скляною стіною, що відділяла її від всього світу, дув вітерець, повільно хитаючи віти дерев. У небі літали птахи, купаючись у теплом сонячному промінні. Все виглядало так звичайно, так буденно, мило... 

У якийсь момент почувся стук у двері. Дівчина опустила голову, повільно видихнувши, та пробурмотіла: «Увійдіть». До кімнати одразу увійшов Алекс. Вона повернулася назад і, побачивши дядечка, знову обернулася до вікна. Він підійшов до племінниці, лагідно промовляючи: 

-Привіт. Як у тебе справи? 

Дарсія сумно похитала головою, дивлячись у вікно. 

-Ну... Чого ти? - мовив він, обійнявши її, - тобі потрібно розвіятись. Увечері Ліам і Мішель повернуться, піди прогуляйся з ними. 

-Я не хочу, - коротко відповіла дівчина. 

Алекс важко зітхнув та, витримавши невелику паузу, сказав: 

-Дарсія, я прийшов поговорити. 

Вона насторожено та злегка злякано глянула на нього, передчуваючи, що ця репліка не потягне за собою чогось приємного і хорошого. Чоловік зібрався з думками й почав: 

-Детективне агентство довелося зачинити. 

Дівчина кілька секунд стояла, завмерши, та просто дивилася йому в очі. Невдовзі вона тихим, стиснутим голосом запитала: 

-Ч-чому? 

-Тому що немає кому більше в ньому залишатися. Ти знаєш, що сім'я Девісів переїжджає в інше місто. І... Ми теж вимушені це зробити. 

Дарсія не відвертала погляду від нього. Мовчки, завмерши, наче статуя, стояла, пильно, пронизливо дивлячись в очі. У її погляді читалися різні емоції. Дуже різні. І здивування, і жаль, і біль, і збентеженість... Вся та сама палітра. Вона проковтнула слину, запитавши: 

-Що ви теж вимушені зробити?.. 

-Крихітко, розумієш, мені запропонували роботу у компанії Google. Я мріяв про це і хочу погоджуватись. І для цього мушу поїхати до Америки. 

-Н-на завжди?! - аж сіпнулась дівчина, злегка відсторонившись від нього. 

Алекс прикро прикусив губу та, відвіши погляд, повільно кивнув. 

-Ц-це що ж, я буду тут тепер зовсім одна?! - різкими ривками вдихаючи повітря, мовила Дарсія. 

-Чш... Ну чого ти? - лагідно промовив дядечко, - із тобою залишиться Олівер, твій хрещений батько. Ми будемо часто навідуватися до вас, ну чого ти? Ця будівля продається, тобі купимо твою квартиру. Будеш мати своє житло, не будеш ні від кого залежати. Дарсія, все буде гаразд, ну чому ти плачеш?
Вона судомно видихнула, протерши мокрі очі. 

-Я... Я більше не можу... Я не можу терпіти це все... Чому зі смертю мами й тата все міняється в гіршу сторону? Чого мені ще чекати? К-коли це все закінчиться?..