ГЛАВА II „СПАЛЕНІ МОСТИ”

Вона відчула дотик. Такий ніжний, люблячий... Хтось поцілував її в голову. Обернувшись, дівчина побачила перед собою дві пари блакитних очей. Рідних, близьких і до смерті знайомих. Вони були так близько... До свідомості долинали лагідні голоси: «Я люблю тебе, донечко», «І я тебе люблю, крихітко». Її обійняли, приголубили. Вона відчула приємний знайомий запах.

Але раптом дівчина пробудилась. Вона сіпнулась всім тілом. Її кинуло в жар. Дарсія різко звелася на лікті, судомно дихаючи. Її оточила гнітуча, холодна темрява. Дівчина глянула на годинник: це була друга година ночі... Серце билося у нестабільному ритмі, руки панічно тремтіли. Вона поклала голову на коліна, схлипнувши. Із очей знову полилися сльози...

Це був ранній ранок. Амала та Хейдон тільки пролупили очі. Юнак листав телефон, а дівчина на сусідньому ліжку ще дрімала.

Але в якийсь момент до спальні без стуку зайшов Домінік, їхній батько. Хейдон одразу підійняв на нього погляд, а Амала напів дрімо накрила голову ковдрою. Тато виглядав нервовим та на взводі. Його очі дратівливо бігали, а дихання було нестабільне.

Це було доволі дивно для нього. Адже Домінік завжди був доволі веселим та жартівливим. Блондинистий оптиміст, із дотепними, іронічними жартами на кожному кроці. Саме таким його звикли бачити інші. Але після смерті Бейкерів щось сталось…

-У вас є кілька днів, щоб зібрати речі. Ми переїжджаємо до Кембріджу, - суворо кинув батько.

Хейдон дивився на нього здивованими, спантеличеними очима, Амала ж, почувши таку заяву, скочила, приголомшлено глянувши на тата.

-Що ми робимо?! - вражено перепитала дівчина.

-Покидаємо Лондон та їдемо до Кембріджу, я не ясно виразився? - невдоволено повторив Домінік, - уже все вирішено, - потім глянув на сина, додавши: а ти йди сюди, у мене до тебе окрема розмова.

Хейдон мовчки встав, залишивши телефон на ліжку, та, не встигаючи взагалі якось реагувати, вийшов за ним у коридор.

Амала залишилася одна. Наодинці зі своїми почуттями та хвилюваннями. Вона не хотіла переїжджати. У неї ж тут було все… Друзі, навчання, знайомі… Дівчина опустила голову на коліна, відчуваючи, як сльози полилися з очей.

Дарсія повільно повернулася на бік. Дівчина погано спала вночі. Вона декілька разів пробуджувалась від сну, бачучи різноманітні сновидіння. Деякі доводили її до сліз та ледь не до істерики. Вони виглядали такими реалістичними, що, порівняно з ними, попередні два дні здавалися жалюгідним нічним жахіттям. Там було так добре... Так тихо, любо, затишно... Яке ж було її розчарування, коли, черновий раз пробудившись, вона заставала перед собою пусту нічну спальню.

Крізь зімкнені разом повіки пробивалося ненав'язливе денне світло. Вікно всю ніч було відчиненим, звідти долітав холодний вітерець, що своїм дотиком лоскотав її щоки. Звідти чулися звуки міської метушні, що долинали із самого міста. Це була настільки довга ніч, що в глибині душі Дарсія була рада, що нарешті настав ранок, і вона більше не буде переступати поріг світу вигаданих ілюзій, підкорюючись своїй злій фантазії. 

Раптом дівчина почула якийсь шурхіт поруч із собою. Вона повільно привідкрила очі й побачила Олівера, що замислено стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Цікаво, що було в його думках? Схоже з його печального зітхання - страждальницькі спогади. Такі ж, які всю ніч мучили і її. 
Дарсія ковтнула слину, захриплим, заспаним голосом протягнуши: 

-Олівер?.. 

Він обернувся, глянувши на неї із біллю на обличчі та неосяжною скорботою в очах. 

-Добрий ранок, - мовив він, підійшовши до похресниці та присівши навпочіпки перед нею, - як тобі спалось? 

-Я... Паршиво, якщо чесно... 

Браун взяв її руку та, бережно піднісши до губ, м'яко поцілував кінчики холодних пальців, розчаровано дивлячись на неї. У свої сорок шість Олівер не мав своїх дітей, адже був не одружений, тому Дарсію любив, наче власну доньку.   

-Як себе почуваєш? - запитав Олівер. 

Він бачив. Бачив її підпухлі повіки, червоний білок очей, розуміючи, що це була за ніч. 

-Болить голова, і... Слабкість. 

-Ти погано спала? 

-...Так. А котра година? 

-Одинадцята. 

Вона повільно видихнула, сіпнувши плечами. 

-Дарсія, - раптом почав Олівер, - ти пам'ятаєш, що на днях потрібно подати документи до університету? 

-Пам'ятаю... - сумно протягнула дівчина, після чого на кілька секунд замокла, додавши: а якщо мене не приймуть?(

-Ну і звідки у тебе такі думки? - лагідно промовив він, - ти ідеально склала екзамени, тут навіть гадати немає чого. Ти поступиш до омріяного навчального закладу, я обіцяю. 

Вона дивилася скляними очима у стелю, тремтячим голосом промовивши:

-Ми мали це робити разом з татом і мамою... 

По її щоці потекла сльоза. А потім ще одна, і ще. Олівер розчаровано прикусив губу, тихо кажучи: 

-Дарсія, тихенько... Ну не плач, красуне, чш-ш-ш...

Вона змучено зітхнула, протерши очі від сліз.