ГЛАВА I „ДЕНЬ, КОЛИ СОНЦЕ ВПАЛО З НЕБА”

Вона була в кімнаті одна, дивлячись сухими, без емоційними очима в одну точку. Із вікна дув прохолодний, дощовий, травневий вітерець, покриваючи її тіло прозорою, холодною вуаллю. Всередині було пусто. У голові від вчорашнього дня не було ніяких міркувань. Взагалі. У тій розбитій свідомості не могла народитися жодна думка, навіть найменша, скороминуща. Так само, як на спаленому зловісним вогнем полі не проростає жодна квітка.

Цей день був найтяжчий. Сьогодні мав бути похорон. Так, тіл не було. Вони десь ганебно валяються у закутках цього жорстокого світу, куди людська нога не ступала. Над ними зліталися ворони, знущально клюючи, повзали комахи... Крізь них найближчим часом проростуть молоді паростки диких рослин. Але урочистості на честь загиблих детективів все одно вирішили влаштувати. Відспівати, потім заупокійний обід... Навіть було замовлено місце на цвинтарі, аби покласти пам'ятники та зберегти їхню світлу пам'ять, закарбувати її довічно для всіх наступних поколінь. 

За увесь цей час до неї майже ніхто не зайшов, хоча про загибель її батьків усі знали. Ні Мішель, чи Ліам, ні Амала, ні тітка Лаліт, навіть її коханий хлопець Хейдон, і той утримався від того, щоб втішити дівчину. Можливо, вони просто знали, що їй потрібно відійти та побути наодинці. А можливо просто не хотіли бачити цих емоцій та сліз, слухати ридання та печальні схлипування?

Дарсія не хотіла бачити всіх родичів та знайомих, що зійдуться на це дійство. Вона не хотіла йти в люди, лише зачинитися у своїй кімнаті та бути наодинці. 

Загибель батьків була неймовірним ударом для неї. У неї були неймовірно теплі стосунки з мамою і татом. Між ними панувала довіра, дівчина ні в якому разі нічого не приховувала від них, навпаки, завжди питала на все поради. Від мами і тата вона відчувала лише любов та підтримку. Батько завжди любляче називав її принцесою, вчив життєвій мудрості. Він говорив їй, що вона завжди може побути його маленькою, беззахисною донечкою, повністю довіритися та сховатися за його спиною. Мама ж для неї була, як найкраща подруга. Вона піклувалася про неї, допомагала із різними буденними справами, навчала доньку різноманітним речам.

Тепер Дарсія не уявляла, що робитиме у цьому світі одна. Вона відчувала себе якоюсь спустошеною, оголеною, ніби від неї відрубали якусь важливу її складову, без якої буде дуже важко жити.

Раптом двері повільно відчинилися. До кімнати заглянув виснажений дядечко Алекс, татів брат, одягнений у чорний костюм.

За увесь цей час він не виразив жодної емоції. Жоднісінької. Але його очі все говорили самі. Там було написано абсолютно все. Сам по собі Алекс відрізнявся від Даніеля. Він був добродушним, щирим та відкритим. У душі чоловік переживав втрату рідного брата та жінки, яка йому була майже, як сестра, не легше за бідолашну племінницю. Його погляд був повний важких душевних мук, страждань, глибоких переживань та безвихідної печалі. Він за все своє життя ніколи не переживав смерть таких близьких для себе людей. Тих, з якими він ділив і горе, і радість, і відчай, і щастя. Тих, яким довіряв, напевно, більше, ніж самому собі. Тих, які завжди, майже із перших митей, були поруч. 

Помітивши дядечка, дівчина кілька секунд дивилася на нього сухими, без емоційними очима. Та в якийсь момент по її щоках знову потекли сльози. Алекс, уявляючи, що зараз відбувається у неї на душі, підійшов до племінниці та сів поруч на ліжко. Він обійняв її за плечі, приголубив до себе, м'яко гладячи по голові. Дарсія ще сильніше зайшлася відчайдушним плачем, увіткнувшись носом у його плече. Вона обхопила спину чоловіка, зминаючи пальцями тканину на піджаку. Навколо чулося лише її голосне ридання. Алекс відчув, що ще одна крапля, і він також заплаче. Він почав плавно захитувати її, заколисувати, наче крихітне немовля, тихенько примовляючи: 

-Дарсія, тихенько. Чш-ш-ш... Не плач. Ну, тихо. Ш-ш-ш... 

Та вона ще голосніше зайшлася плачем, кричучи, стогнучи несамовитим криком. Від цього починало боліти в грудях, дерти у горлі та крутитися у голові. Але емоції були сильнішими. Здавалося, увесь той біль та горе перестають вміщатися у її серці, від чого воно починало розриватися на величезні шмати мотлоху.

Трохи заспокоївшись, дівчина, тремтячи всім тілом, тихим, судомним голосом протягнула: 

-Я... Тепер сирота? Я н-не вірю в це. НЕ ВІРЮ! Дядечку, чому?.. Ах... Чому це сталося? Ч-чому?.. 

-Дарсія, так розпорядилася доля. Ми мусимо коритися їй. Життя може в будь-який момент підкидати перешкод, іноді, на перший погляд, нездоланних. Звичайно, до цього не можливо бути заздалегідь готовими. Чш-ш-ш... Сонце, не плач. Твої батьки б сильно хвилювалися, якби знали, що ти вже півтори доби під ряд майже безперервно плачеш. Тихенько. Ц-с-с-с... 

Вони протягом кількох хвилин сиділи мовчки, просто притулившись одне до одного. Їм обом потрібна була підтримка та взаєморозуміння. Дівчина чула швидке, нестабільне серцебиття дядечка, який, окрім переживань через важку втрату, переймався станом племінниці. Поступово ритм їхніх сердець почав сповільнюватись, заспокоюватись, приходячи до нормального. Чоловік, відпустивши її, тихо промовив: 

-Йдемо? 

-Я не хочу... 

-Дарсія, я розумію. Я теж не хочу, але потрібно. До Лондону з'їхалося багато людей, які добре знали твоїх батьків і також жаліють про їхню смерть. Нам потрібно прийняти їх. Ти вже доросла, повинна це розуміти. 

-Дядечку... - ще раз схлипнувши, протягнула дівчина.