Глава 21

Я підвела на нього очі.

— Подобаються, — примружилася я.

— Так, вони прекрасні. На вигляд тендітні й ніжні, а насправді здатні вистояти навіть проти драконячого полум’я, яке заливає всю землю, — сказав він.

— Цікаво. Рідкісні, напевно? — уточнила я, вдаючи, що все гаразд, і це не він намагався мене вигнати з відбору зовсім недавно.

— Можу подарувати кілька насінин, — продовжив він.

Навколо нас ніби з’явився якийсь купол. Повітря ледь помітно тремтіло навколо нас. Я озирнулася на Крісті, але та дивилася на фонтан, не звертаючи на мене жодної уваги. Думаю, вона навіть не помітила принца Вледайрена, який підійшов до мене.

— Дякую, але боюся, що в мене немає достатньо місця, щоби їх вирощувати. Та й робота не дозволить.

Я випросталася, злегка скривившись. Ох, ще не вистачало, щоби спина почала боліти. Потерла її. Вледайрен тепер опинився поруч зі мною. Цікаво, так і буде вдавати, що ми не знайомі? Але, може, його контузило і він мене забув? Ще чого. Відновлювати пам’ять йому я не збиралася. Мене або пам’ятають, або ні, а бігати за незнайомим, нехай навіть і за симпатичним мужиком — мені не личить.

— Тут небезпечно знаходитися, — сказав раптом він, дивлячись, як я потягуюся, щоби розслабити спину.

— І чому ж?

— Відбір наречених дуже небезпечний захід для таких, як ти. Не магів, — продовжив він.

— Я чудово це розумію, — я знизала плечима. — Прийшли умовити мене вилетіти з відбору, оскільки на сцені не вийшло?

Я підвела брову.

На його обличчі з’явилася усмішка. Ну точно Володимир. Так і хотілося сказати йому, що він козел, і я ледь стримувала себе. Не вистачало мені такого. Розповідати про дитину я тим паче не буду, але візьму до уваги, що тут небезпечно. Але я ж уже запланувала якоїсь миті просто вилетіти.

— Для вашої власної безпеки. Зробіть так, щоби король вигнав вас, а далі ви повернетеся додому живою й неушкодженою, — Вледайрен, він же Володимир, торкнувся бутона.

— Занадто ви дбаєте про мене, — сказала я. — Але знаєте, мені здається, я помилилася. Не бачилися ми з вами ніде.

Його очі злегка розширилися й зараз же звузилися. А що? Я теж вмію грати в амнезію.

***

— Просто ви дуже схожі на одного чоловіка, — продовжила я.

— І що з ним?

— Зник. Знаєте, таке буває. Начебто серйозні наміри, а він каже, що це все йому не треба. Але нічого. Ваш батько — статечний чоловік. Шукає собі дружину. Щоправда, у нього фаворитка є, але, думаю, коли він одружиться, доведеться з нею розлучитися. І дорослий син. Але син батькові заважати ж не буде, — я щиро ділилася своїми думками з Вледом, у душі радіючи з того, як емоції так і миготіли на його обличчі.

— Ну що ви. Я тут тільки для того, щоби допомагати своєму батькові. Може, у вашого чоловіка були серйозні причини піти від вас?

— Як виявилося, так. Він приховував від мене величезні проблеми. Тож я рада, що він пішов. До того ж судячи з усього, він не був готовий до життя лише з однією жінкою.

— Може, і готовий, але обставини не дозволяють.

— У всіх обставини, але люди уживаються якось одне з одним.

— Навіть якщо це надто небезпечно?

— Звичайно, є багато небезпечних професій, але однаково дружини чекають своїх чоловіків.

— Навіть знаючи, що вони можуть не повернутися? — з відтінком болю в голосі запитав він.

— Так, — сказала я. — Але той, з ким я вас сплутала, вирішив, що це не для нього. Я не можу його в цьому звинувачувати. Кожен сам вирішує, чи може він бути й жити з іншою людиною — це життя.

— Так, ви маєте рацію. Але ви дуже вродлива. Дурень він, що просто пішов від вас.

— Однією вродою нікого не втримаєш, — відрізала я.

Ми розмовляли так, ніби іншого світу зараз не було. Були тільки ми. І в цю мить я насправді розуміла, що Володимир хоч і винен у моїй вагітності, але я зможу жити й без нього. Ми дійсно не підходили одне одному. Він брехав із самого початку наших стосунків про себе. Брехня в стосунках на користь навряд чи повинна йти, але що поробиш.

— Це так і є. Але, гадаю, він усе одно думав про вас.

— Щодня? Ще скажіть, плаче в подушку.

Вледайрен усміхнувся.

— Чоловіки приховують свої справжні почуття часто.

— Що не заважає їм бігати за багатьма спідницями. Але нічого…

— Завжди знайдеться одна, з якою він захоче залишитися найбільше в житті, — його погляд спалахнув.

Серце шалено закалатало в грудях. Тільки нехай не говорить, що це про мене. Не вірю!

— Давайте просто забудемо. Я пережила це, і досить. Вибачте, що на вас учора так налетіла. Ви повернули дівчині сукню?

— Яку сукню?

— Ну, ті залишки, які я вам віддала.

Вледайрен закотив очі.

— Не переймайтеся. В замку ніхто голим бігати не буде.

— Дуже добре. Давайте так. Ви не заважаєте мені з відбором, а я… Я просто не буду вам заважати. Навіть не знаю, що запропонувати вам натомість.

І тут мене накрило. Нудота почала підступати до горла.

Я нервово проковтнула клубок. Влед насупився і ступив до мене. Спекотно. Як же поруч із ним спекотно. Нестерпно просто.

— Вибачте, — я розвернулася й попрямувала до Крісті.

Повітря навколо затріщало, коли я перетнула кордон невидимого купола.

Я застигла на місці. Холодок пробігся по тілу. І навіть нудота відступила.

Повернулася до нього.

На обличчі Вледайрена промайнуло занепокоєння.

—  А у вас тут но-шпи немає? —  запитала я.

Я дивилася в його очі. Ну давай же відповідай. Видай себе. Ти же не можеш знати, що це таке.