Глава 18

А потім я заснула. Усе ж виснажилася за ці пів дня. Та і втома давалася взнаки.

Увечері вже прокинулася Крісті, винувато поглянула на мене.

Навіть не спілкувалися ввечері. Нам обом було не до цього.

Проте вранці я знову прокинулася від голосу Луїзи, який лунав по всьому замку.

— Учасниці відбору, сподіваюся, ви всі підготувалися до наступного випробування. Король чекає вас усіх у саду. Здивуйте його тим, що ви підготували.

Тобто випробування? Тобто підготували? Про що вона?

Я похолола. Адже вчора ми пів дня провели в саду. І крім нас там нікого не було. Невже всі інші готувалися, а ми ні?

Я зірвалася з ліжка й кинулася до Крісті в кімнату.

Дівчина вже прокинулася, але витріщалася на стелю, коли я увірвалася до неї. Вона вже була одягнена, але, мабуть, досі ловила каруселі.

— Що за випробування? — у паніці забігала я.

Якщо вчора вона будила мене, то тепер доведеться мені їй допомогти.

— Я не знаю. Пробач, я вчора весь день проспала. Просто я ніколи такого не куштувала.

— Ага, я тобі більше скажу — з тобою це навмисне зробили.

Крісті нервово проковтнула.

— Ось же… — вона почухала голову. — А що за випробування?

— Якби я знала. Хоча коли ми повернулися в покої — на столі стояли якісь квіти й кошики, — сказала я. — Але мені запах не сподобався.

— Оу, і де вони?

— Ти на них спочатку впала, половину зламала, а потім наступила в кошик, — продовжила я розповідати. — І вони все засмерділи, тож я їх згребла в одну купу, але є одна річ.

— Яка? — жахнулася Крісті.

— Я не сказала слугам їх викинути. Тож все гаразд.

Так, це вже сталося після того, як слуги занесли її в кімнату. А потім Крісті захотіла поблукати. Я прокинулася, а там вона трощить нашу загальну вітальню. І ті самі квіти з кошиками. Я ж гадала, що вони для краси. І навіть новоприбулі слуги ні слова не сказали.

Ми вийшли у вітальню. На дивані лежали квіти, на столі купа папірців і кошики.

Вироби з квітів я не робила ще з часів навчання в школі. І що тепер робити, не уявляла. Але я про всяк випадок ще уточнила в Крісті щодо тих квітів у саду. Виявилося, що це дуже рідкісний вид квітів — росте тільки в драконівських землях і в замку короля. В інших місцях не приживається. Й одна така квітка коштує як цілий будинок у столиці.

Я нервово проковтнула на цьому моменті. Та ну. Я ж куштувала їх на смак — зовсім небагато, але все ж. Залишається сподіватися, що ніхто не помітить відсутності декількох пелюсток. Проте дізналася, що вони точно не отруйні.

— Дорогі учасниці! — знову пролунав голос Луїзи. — Збираємося за десять хвилин у саду. Швидше несіть свої вироби.

Я знову подивилася на Крісті. А ось ті квіти, що нам дали, мали дуже гарні коричнево-білі пелюстки. Чимось нагадували зерно гречки за кольором. Запах від них був занадто нудотний. І мені ставало погано від нього. Навіть очі сльозилися.

— І як же ми встигнемо? — запитала вона.

— Ти ж маг. Може, встигнеш хоч щось?

— Точно! Я ж маг. Відберемо в когось, — сказала Крісті.

Або так.

Але я вирішила побороти в собі огиду до запаху й набрала купку квітів. Розподілила їх по кошиках. З картонок зробила подобу корон. Зробимо вінки дорогою. Швидко й недорого.

Вийшли в коридор. Решта учасниць уже проносилися повз нас із кошиками в руках. У них були гарно зібрані квіти. У когось ціла конструкція. Прямо замки.

Крісті несла кошики, з яких я раз у раз діставала квіти, обплітаючи ними картонку.

Ось же дали. Чесно слово. Очі сльозилися, але я продовжувала. У мені кипів азарт і токсикоз. Ядерна суміш. Особливо останнє. Але мені здавалося, що він у мене ще минав не в найгіршому вигляді.

Загалом, поки ми спускалися, я встигла сплести один вінок.

А поки вийшли на вулицю, починала другий.

І тут-то ми завмерли. Знову зав’язалася невелика бійка попереду. Дівчата намагалися побити одна в одної вироби.

На нас теж обернулися учасниці. В однієї в руках спалахнуло зелене світіння, а в Крісті — чорне. Суперниця жахнулася й загасила своє. Так, захопити чужу роботу в нас би точно не вийшло.

— Ану припинити! — почувся позаду голос Луїзи.

Ми з Крісті завмерли, а остання й зовсім гикнула. Темрява на її руці погасла.

Учасниці бійки зараз же припинили ламати одна в одної вироби.

Поки Луїза йшла повз нас, я поверталася так, щоби бути спиною до неї. Ще не вистачало, щоби вона побачила, як я закінчую робити другий вінок.

Але незабаром і він був готовим.

Цього разу в сад нас запустили не туди, де ми сиділи з Крісті, а в інший бік. Там перебувала величезна сцена. Від сонця її загороджувала тінь розлогих крон дерев, що росли в саду.

У мене в голові промайнула думка про конкурс талантів. Особливо коли на сцену вийшов король у супроводі Луїзи й Вледайрена.

Гіллеберт підняв руку, привітавши нас.

— На славу Тріаналона! — пролунало з усіх боків.

Ох уже ці крики. Так і оглухнути можна.

Але незабаром почалося інше. Я дороблювала, як могла, вінки, поки інші дівчата відновлювали свої вироби.