Глава 12

І ми вирушили на розвідку замком. Тож тепер, якщо нас застануть зненацька, ми хоча б будемо знати, куди йти.

Ось тільки в замку нас не скрізь пускали. Ми пройшли наш поверх, переконавшись, що тут покої інших учасниць.

На третьому поверсі теж покої дівчат. Учасниці так і свердлили нас поглядами в спину, коли ми проходили повз них. Я думала, що вони із задоволенням би пристукнули нас магією, як сьогодні хтось підкинув камінь під ноги Крісті. Але в денний час навряд чи хтось буде подібним займатися. Тим паче в присутності свідків.

На четвертий нас не пустила варта. Та й не дуже треба.

Але з кожним кроком я помічала, що Крісті раз у раз шкутильгала. Їй її магія не допомагала ніяк. Тому годі шукати пригод на дупу, потрібно знайти цілителя на свою голову.

— Взагалі-то я маг. У мене нога від магії повинна швидко загоїтися, — сказала Крісті. — А якщо тобі хтось таке ж зробить, то я тебе вилікую.

— Ану, покажи ногу.

— Ось, — вона злегка підняла поділ, а я жахнулася, побачивши, наскільки та розпухла.

Просто рази у два стала більше звичайної.

— Вона вже не болить, — вставила Крісті й, шкутильгаючи, пішла зі мною.

— Але нога в тебе не загоюється, — я констатувала факт. — Нумо хоч якого-небудь іншого мага знайдемо? Тільки бажано не серед інших наречених.

— Короля? Або принца Вледайрена тоді вже. Вони тут найсильніші, — сказала Крісті.

— Так я для себе більше, — сказала я.

— Ти хвора чимось?

— Ну, якщо можна так сказати, — сказала я.

— Точно. Он як ти вчора вчепилася в поручні і йти не могла. На тобі прокляття або сильне заклинання. Тоді нам точно потрібно знайти цілителя.

— І ні король, ні принц не повинні про нього дізнатися, — сказала я.

— Я буду мовчати. Навіть якщо ми потрапимо до фіналу, — сказала Крісті, коли ми спускалися сходами.

Повз нас промчали учасниці, покосившись на мене й на Крісті.

— Ходімо в сад.

— Ми вже там були, — сказала Крісті.

Ми спустилися на перший поверх. Подивилися на нещасні двері до залу, які поставили вже на місце.

— Ти чого застигла? — запитала мене Крісті.

— Та мені почулося сьогодні, що тут щось було, — сказала я. — Підлога здригнулася.

— Напевно, дракон, — сказала дівчина. — Королівська родина іноді приводить сюди драконів.

— Навіщо? — здивувалася я.

Крісті знизала плечима. Ясно-зрозуміло, і мені стало трохи сумно, коли я згадала нещасні очі тієї дракониці. А якщо вони там драконів на шкури пускають? А потім роблять із них сумочки або взуття. У мене безсумнівно прокидалася любов до живності, нехай навіть до такої величезної, як дракон.

— А ви чого тут застрягли? — пролунав позаду старечий голос.

Ми різко розвернулися, а Крісті скривилася від болю. На сходах стояв старець у довгій чорній робі. Його обличчя було вкрите зморшками, і він якось занадто вирізнявся на тлі всього замку своїм виглядом. Він спирався на дерев’яну паличку зі срібною маківкою.

— Та ось, оглядаємо замок.

— Ага, а ви звідки, учасниці відбору? — він спустився до нас.

— Я з Труски, — відповіла Крісті й усміхнулася.

— А ти? — примружився старий.

— Здалеку, — я знизала плечима.

Лякав мене цей старий трохи.

— Ось як, — він спустився ще нижче. — У королівському саду гарно. Можете там роздивитися. Король Гіллеберт сам особисто збирав багато квітів і дерев з земель драконів. Можете відчути себе серед драконів.

— Дякую, — відгукнулася я.

Стук його тростини глухо відлунював. Він пройшов повз нас, прямуючи в затемнений коридор.

— Вибачте, — я все ж подала голос.

— Так? — він повернувся до нас.

— А ви не знаєте, поблизу немає лікарів або цілителів, або хто тут у вас відповідає за лікування хворих?

— Є. Я, — відповів він. — Що у вас сталося?

— Подрузі сьогодні камінь кинули в ногу, — я показала на Крісті.

— Ти маг? — примружився старий, дивлячись на подругу.

— Так, але все гаразд. Вона поболить та й минеться, — промимрила Крісті й відступила.

— Пропоную один раз, — сказав він. — Лікуємо твою ногу, і я вас відпускаю. Не бійся, часи моєї молодості вже давно минули, це нехай принц Вледайрен зазіхає на вашу дівочу честь.

Старий чи то засміявся, чи то закашлявся. А ми відступили. Особисто я в цілях безпеки. Мені ще бракувало іншосвітній вірус підхопити. Як би я їм сюди свого не принесла. А то навіть від нашого щеплення ще не зробила.

— Я поки обійдуся, — відгукнулася Крісті.

Старий посміхнувся й рушив далі по коридору.

А ми вийшли в сад. Стрімка тінь наблизилася до голови, я навіть не встигла ухилитися, як якась ганчірка впала на моє обличчя.