Глава 6

Або може? Раптом Володимир дійсно прийшов з іншого світу? Але навіщо? Хоча теж цікаве питання. Може, хотів погуляти в нашому світі, розважитися й повернутися сюди? Так-так. Якщо це дійсно він — це просто чудово! Від аліментів не сховатися навіть в іншому світі. Мені навіть радісно стало на душі.

Я йому обов’язково розповім про дитину і про те, який він козел, що навіть не дослухав мене.

Тим часом нас привели в розкішні покої. Тут усе було в бежевих тонах. Вони поділялися на дві кімнати, які нам і показала Луїза.

— Дівчата, це ваші спільні покої. Ви перші, кого вибрав король Гіллеберт, тож вам пощастило, що в нас такі знайшлися. У нічний час нікуди не можна виходити. А навіть якщо і вийдете — телефонуйте в дзвіночок, і до вас прийдуть охорона і слуги. Поодинці радимо не ходити по замку взагалі.

— Дякую, — кажу я й дивлюся собі під ноги на свої рожеві пухнасті капці. — А як щодо одягу і взуття? У мене із собою нічого немає.

— Король Гіллеберт наказав дати кожній дівчині одяг, — відповіла Луїза. — Я піду. Мені потрібно ще розселити дівчат, яких залишить король.

— Добре. До побачення, — відповіла я, дивлячись на гордовите обличчя Луїзи, а потім перевела погляд на Крісті.

Дівчина схилилася в поклоні.

— Дякую, пані Луїзо, — сказала Крісті. — На славу Тріаналона!

— На славу Тріаналона, — хмикнула Луїза, дивлячись на мене.

— На славу Тріатлона! — сказала я й густо почервоніла.

Луїза закотила очі.

— Дівчино, якщо хочете тут залишитися, — сказала вона отруйним голосом, — то раджу дотримуватися правил.

І вона вийшла з покоїв, голосно грюкнувши дверима.

— Ну ти реально із села приїхала, — сказала Крісті.

— Та ні, я міська, — я стенула плечима. — Просто нічого не знаю про королівське життя.

— Ну ти даєш. Це ж Луїза Брант — фаворитка короля.

— І що? — я похмуро подивилася на неї.

— З нею дружити треба. Вона ж наближена до короля жінка. Усе про нього знає. Ти ж у відборі перемогти хочеш?

— Ні, — чесно сказала я. — Додому хочу.

Крісті зависла ненадовго.

— А я хочу, — сказала вона. — Додому повертатися взагалі ніяк не можна.

Гаразд, це не моя справа, чому вона додому не хоче. Я сіла на м’який диван і розвалилася на ньому. Як же добре. Зараз посиджу, подумаю, що далі робити. Те, що звалювати звідси треба — ясна річ.

— Дивись, яка краса, — Крісті захоплено оглядала все навколо. — Та тут одні наші покої, як весь мій будинок у селі.

Вона залізла навіть під стіл, щоб поглянути, що там.

— Яка краса! — голосила вона. — А підлога! З магічним підігрівом. Ой, ось воно як — жити в королівському палаці.

Я мовчала, хитаючи головою. У моєму світі й без королівського титулу можна жити з королівським шиком.

— Ось я коли підлогу нагрівала магією, так у мене вся родина по ній ходити не могла. Гаряче занадто було.

— Так ти маг? — я здивовано втупилася в неї.

— Ну так, як і більша частина нашого королівства. А ти що, без магії? — уточнила вона і визирнула у вікно. — Ти глянь, яка краса! Скільки зелені, там де люди — і як мало, де дракони.

— Де? — я піднялася з дивана й підійшла до неї.

А вигляд з вікна дійсно був шикарний.

— Он, дивись, — вона показала на зелену місцину. — Ось там останні прикордонні села. А трохи далі, де починається така пустеля майже без дерев, там дракони живуть. Сірі дракони. Стільки загубили сіл. Тварюки.

Вираз обличчя Крісті змінився з позитивного на злий.

— Мені шкода, — сказала я.

— Та нічого. Ось зараз магія з’явиться в короля, і все. Повиганяє їх, — Крісті знову усміхнулася безтурботно. — Краще ходімо сукні подивимося.

— Ходімо, — усміхнулася я.

— А то немає чого тобі в цьому ходити.

Так ми й перетрусили весь гардероб, який нам дали.

Король, мабуть, вирішив надто не витрачатися, і виділив усім дівчатам рожеві сукні. Ну, або тільки нам із Крісті. Наш гардероб майже не відрізнявся. На подив, хоч розміри суконь підійшли.

Ми весь вечір розмовляли з Крісті. Дівчина розповідала про світ, трохи про драконів.

Отже, у цьому світі є п’ять королівств. У кожному править свій король. У кожного з них відбудеться свій відбір наречених. Це коли в дівчат на плечах спалахують магічні мітки. У потрібний час вони телепортують їхніх носіїв до королівського замку, де живе король або перебуває в той чи інший момент. Дівчат завжди було сила-силенна на цих відборах. У деяких мітки зникали відразу ж, і вони вирушали додому, а в деяких могли залишитися аж до кінця відбору. Від чого це залежало — теж незрозуміло. Чи то від симпатії з королем, чи то від магії, яка могла прокинутися в тій чи іншій дівчині.

Такі відбори дуже рідкісні. Останній був настільки давно, що про нього навіть і не пам’ятав ніхто. Десь є в архівах розповіді. Ось і затихли нинішні королі на час, вирішивши, що відбору, скоріше за все, не буде. Гіллеберт навіть сина встиг завести. Спадкоємцем його призначив, а тут відбір. І не бачити тепер Вледайрену трону, як власних вух. Спадкоємцем буде той, хто народиться від Гіллеберта й переможниці відбору.

Я знову почала замислюватися щодо Володимира. А що як він і є Вледайрен? Принц короля Гіллеберта. А може й ні. Мало що там мені здалеку привиділося.