Глава 14

— Ваша Величносте, — пискнула я. — А може, не треба? Шафа важка.

Габріель повільно підняв руку і схрестив пальці, ніби хотів ними клацнути.

— Коли я клацну пальцями, ваші мітки спадуть, — сказав хмуро він. — Врешті-решт, ваші мотиви зрозумілі — ви сюди прийшли пересувати меблі.

Я густо почервоніла, коли він ще раз подивився своїм темним поглядом.

— Шафа, так шафа, — я потягнула за собою Свєту.

Ну і громадина.

Дівчата, які на дивані, знову були підійняті королем.

— Я думаю, що диван буде мати гарний вигляд біля вікна, — сказав король.

Дівчатка, крекчучи, намагалися зрушити диван.

— Ми її не посунемо, — Свєта спробувала зрушити з місця шафу. Та лише зсунулася на кілька міліметрів. — Важко.

Я вперлася спиною в шафу. Потрібно подумати. Що робити в такій ситуації? Габріель підійшов до столу, де стояв магбук. Саме звідти він і стежив за кристалами над кімнатою.

— А стіл так і буде там стояти? — запитала я.

Габріель усміхнувся.

— Мабуть, так. А у вас є пропозиції? — він схрестив руки на грудях, свердлячи мене поглядом.

Навіть скрип дивана підлогою ніби зник.

— Якщо диван підсунути до вікна впритул, то тоді світло буде в спину. Ви нічого не побачите, — вставила я. — Самі будете світло собі перекривати. Я б поставила стіл до вікна. Але не до цього, а до того. Я, може, і помиляюся, але там, де ви зараз стоїте, у денний час не так добре освітлено. Тобто вам тут темно в будь-якому випадку.

Я опустила голову і пхнула стегном шафу. Мовляв, я тут рухаю.

— Так, а диван?

— Диван якраз краще до стіни поставити, — продовжила я писклявим голосом. Відчувала себе шпигуном. Але що робити?

— Чому?

— Ви ж на ньому відпочиваєте, а він у вас прямо на вході, — продовжила я.

— Цікаво, — він злегка схилив голову.

А я зрозуміла, що мене несло куди більше, ніж зробила б у звичайний час. Та я в житті собі таке не дозволила б. Таке сказати королю! Але я ж Армель, і в мені прокинулася сміливість.

— Добре. Нумо диван туди, як сказала ця учасниця, — Габріель знову подивився на мене.

Уважно так. Серце тьохнуло від його погляду. Чому він так дивився? Ніби впізнав? Та ні. Не могло такого бути. Або він запам’ятав, коли ми були в іншому світі. Усе ж стільки часу разом.

— Ваша Величносте, — видавила із себе, щоби збити його погляд, але той так і прилип до мого обличчя. — То що із шафою?

Повисла пауза. Та йому взагалі набридне мене роздивлятися? Погляд так і вп’явся в мене.

— Трішки посуньте її правіше.

Дівчата з диваном миттю видихнули й подивилися на нас зі Світланою так, ніби вже покраяли на скибочки. Ну а що вони хотіли?

— Майбутня королева завжди повинна бути готова пересувати меблі без допомоги магії, — сумно сказав він. — Хто знає, як буде видно коливання магії в повітрі.

Не знаю, як в інших, але в мене озноб пройшов тілом.

Габріель плеснув у долоні.

— Продовжуємо, дівчата. Уперед, уперед.

Дівчата з диваном продовжили.

— Свєто, нумо витягнемо книги, — сказала я.

Що ми й зробили під здивованим поглядом короля. Я знала, що в тій шафі нічого цінного. У його покоях взагалі немає нічого цінного. Тому ми складали книги охайними стопочками. Коли з цим було закінчено, ми пересунули шафу.

— Все, вистачить на сьогодні, — сказав Габріель. — Ви чудово попрацювали. Можете йти спати.

— Ваша Величносте, — тремтячим голосом запитала дівчина з групи дивана. — А ми не виключені?

Я завмерла. Точно. Хіба складно Габріелю виключити нас усіх?

— Так, я хотів. Але передумав, — задумливо протягнув він. — Ви ж постаралися.

Він змахнув рукою. Диван миттю перелетів до столу, а той своєю чергою до вікна. Загалом, перестановка відбулася.

— Все, йдіть спати. І попередьте, що всі, хто прийде до мене знову — будуть виключені, — дав свій вирок король.

Ми вийшли. Так, нам зі Світланою пощастило. Найменше рухали, проте ось дівчата за нами йшли й стогнали, ніби всю ніч меблі штовхали. Ах, так. Вони ж їх і штовхали.

Дорогою до наших кімнат ми не зустріли жодного охоронця. І щось мені підказувало, що король сам навмисне зняв охорону. Знав, що хтось прокрадеться до нього вночі.

Гаразд, якщо він сам так вирішив, отже, був готовим до всього.

Сонливість однаково опановувала мною. І вже лежачи в ліжку, десь далеко я почула:

— То сходіть до нього. Він навмисне чекає. Це випробування таке.

— Так-так, точно, потрібно йти.

— Угу, бачите, як нас заганяв. А без цього на відборі ніяк. Без цього самого королевою не стати.

Інтриганки, називається.

***

Я вирубилася після такої ночі без задніх ніг. Навіть встигла себе подумки вилаяти за це. Погана з мене шпигунка.

Проте зранку якось менше стало учасниць. Невже хтось повірив і пішов до короля? Не здивуюся.

Але час вставати. Я одягнула сукню, яку охайно склала. Поруч Свєта прокинулася.

— О, доброго ранку, — прошепотіла вона, розглядаючи величезний зал.

Інші дівчата теж прокидалися потихеньку. Щасливі. Правильно, що вчора не всі пішли. Але найбільше я не заздрила тим, хто вчора тягав бідолашний диван.

Потім нас повели до сусіднього залу, де приготували цілий стіл зі сніданком. Ми скромненько поїли, чекаючи чергові випробування відбору. З Габріелем взагалі не зрозуміти, чого чекати. Але видно, що частину дівчат все ж виключили, отже, справа рухалася.

Свєта задумливо колупалася в каші, поки я слідкувала за входом. Раптом увійде Габріель? Але тішило те, що він мене так і не впізнав, хоч я й була до нього впритул. Наступного разу не буду до нього вночі ходити. Я ж і не виспалася, а тому зла. В очі так і зовсім ніби піску насипали. Хоча немає повісті сумнішої на світі, ніж виспатися на цьому світі.

— Привіт, — поруч сіли дівчата.

Смутно впізнала в них наших вчорашніх товаришок по нещастю.