Глава 13

Ось що ще могло спасти Свєті на думку?

Мені вже хотілося мало не рвати волосся на голові. Але натомість я вирішила, що нам час підкріпитися.

Тим паче усі пішли їсти. Тож і нам нічого було засиджуватися. Ми обговорили головне, а інше лише деталі.

Я вляглася зручніше на ліжку. На ногах ледве трималася від втоми. Сон прийшов одразу. Причому, як я й думала, снився мені Габріель. Ми йшли королівським садом. На поводі в чоловіка поважно крокував Лимар. Він раз у раз натягував повідець, але Габріель його різко обсмикував. Зрештою вихованцеві набридло, і він підскочив до мене, щоби прилеститися. А потім узяв і заскочив, струшуючи мене.

— Я в туалет хочу, — раптово заскиглив він.

— Лимаре, йди під кущик.

— Не хочу. До кущів далеко, — простогнав вихованець жіночим голосом.

— Ось же кущики, — я показала на зелень навколо, але мене ще більше вразили.

Лимар і Габріель зникли, а перед моїм обличчям виявилося обличчя Свєти.

Світло вимкнене, дуже темно тут.

— Що таке? — я потерла долонею обличчя.

Дівчина схилилася наді мною. В очах туга. Невже за світом своїм скучила?

Тоді чому так пізно вночі?

— Ну ти це. Не переймайся, — позіхнула я. — Додому потрапиш.

— Я не додому, я в туалет хочу. А до кущиків далеко. І мені так страшно йти до вбиральні, — простогнала Свєта.

— Чому? — я спробувала закутатися в теплу ковдру.

— Я погано бачу в темряві. Та й боюся на когось впасти.

Гаразд, аргумент. Я, позіхаючи, підвелася й потягнулася.

Оглянула кімнату. Здавалося, що дівчат стало менше. Невже всім у туалет захотілося?

Ох уже ця Свєта. Але вибору не було. Я ж їй обіцяла, що пригляну за нею.

Вбиральня знаходилася в сусідній кімнаті. Але мене здивувало інше. Варта заснула.

Щойно я торкнулася дверей, як пролунав грубий чоловічий голос:

— Куди?

— Туди, — я нервово проковтнула.

Ага, враження оманливе. Працюють.

— У вбиральню ми, — пояснила я точніше.

— Та що ж вам усім закортіло? Скажіть іншим, щоби поверталися швидше.

Я насупилася. Ну гаразд Свєта — з нею зрозуміло, нічого такого чекати не варто. А ось решта учасниць що намислили?

— Щось багато людей бракує.

— То йдіть, а то ще нікуди випущу, — різко обірвав стражник.

Із сусідньої кімнатки, де була вбиральня, вискочили дві розбурхані дівчини й кинулися в нашу загальну спальню. Але всього дві, отже, інші засіли у вбиральні. Але коли ми зі Світланою увійшли туди, там майже нікого не було.

Лише дві дівчини стояли біля вікна. Надін і Анжела. Вони сіпнулися, коли помітили нас.

— Не спиться? — запитала я.

Із собою я прихопила мазь і дзеркальце.

— Неможливо спати в такому місці, — знизала плечима Надін.

Свєта миттю кинулася в найближчу кабінку.

— Є таке, — усміхнулася я й увійшла в сусідню.

Розбудили так розбудили. Хоча про що я. Я ж тут залишилася саме для шпигунства на користь короля Габріеля. Не поїсти ж на кухню деякі дівчата встали. Але з іншого боку, відловлювати кожну…

Я відкрила дзеркальце. А хороша мазь. Майже не з’їхало нічого нікуди. Раніше я її використовувала на нетривалий час, а зараз розумію, що вона може триматися набагато довше. Наскільки — перевіряти я не збиралася, а тому лише продовжила її дію. Погано, що до зілля, що зменшує зріст, далеко добиратися. Ну подумаєш, що одна учасниця на голову виросла за ніч. Нічого, буває.

Переконавшись, що я все ще схожа на той образ, який створила, я вийшла. Свєта стояла біля умивальника. Надін і Анжела нікуди не поділися, лише позирали на нас.

— Йдете спати? — приязно покликала я.

— Ні, — пирхнула Надін.

Я знизала плечима. Ну як хочуть. Я подивилася тепер у велике дзеркало, що висіло на стіні. Так, усе сходилося. Ну моя зовнішність не змінилася.

— Все, не страшно тобі? — запитала Свєту.

— Ні, вже ні. Просто вони як усі шастати почали. Я так злякалася. Усе ж тут…

— Нормально все. Ти ж не слабкий маг, — я поплескала Свєту по плечу.

— Хоча знаєш, — почувся голос Надін.

Ми зі Світланою обернулися до них.

— Дякую, що допомогла, — сказала.

Анжела усміхнулася мені.

— Та немає за що. Спільна справа була.

— На жаль, ненадовго, — сказала Надін. — Незабаром тут буде кожна сама за себе.

— Ну нічого. Головне, не втратити себе. Було б заради чого.

На мене здивовано втупилися всі.

— Заради короля.

— Король дорослий чоловік — сам здатен обрати собі супутницю життя, — усміхнулася я, а серце кольнуло.

— Ну, поки деякі сплять, інші вже бігають до нього, — сказала Надін.

Я замислилася. Ось це даремно. Габріель спати любить ночами. Ну, крім тих випадків, коли на кордон треба. Там хочеш не хочеш — не виспишся.

— Дівчата, ви самі бачили виступи, — сказала я. — Тож раджу йти спати, а не шукати покої короля.

Свєта помахала їм рукою. Хм, тобто в покої короля деякі попрямували. А якщо серед них хтось із чорної блискавки? І що мені робити? Гаразд, я тільки в розвідку.

— Свєто, йди спати.

Очі дівчини округлилися.

— Я боюся, — прошепотіла вона.

— Гаразд, йдеш за мною. Тільки тихо.

Свєта кивнула. Сподіваюся, я не пошкодую про своє рішення.

Насамперед ми вийшли з вбиральні. Анжела й Надін не пішли за нами.

Ми йшли відомими мені таємними шляхами. За протоколом, я не повинна була показувати їх Свєті. Взагалі не повинна була нікому. Їх навмисне показав своїм помічникам пан Триндін. Сказав, що це необхідно для роботи. Навіть секретар короля має непомітно пересуватися замком. Схема тут досить плутана. То піднятися, то спуститися. Входити в таємний прохід можуть лише ті, чия кров, змішана з кров’ю королівської сім’ї й ще одного секретного інгредієнта, просочила стіни під впливом заклинання. Воно складне і клопітне, в подробиці не утаємничували. Лише пояснили принцип роботи. Значна частина проходів перекрита. Там можуть ходити тільки королівські особи.