Глава 1

— Та скільки можна? — підкидав руки розпорядник відбору.

— Пане Мантьєр, крапельку терпіння, — сказала я, передаючи черговій учасниці аркуш із номерком.

Та подякувала мені й вирушила в сусідній зал.

Я втомлено потерла очі й поглянула за вікно. Божевільня якась. Сьогодні вже точно сто учасниць прийняли за ранок. Мітка відбору почала працювати й направляти дівчат у замок.

Кожна з’являлася в одному залі, який уже зачарував король. Їх сюди переносило спеціальне заклинання відбору. Тут же сиділа комісія. Я давала дівчатам номерки, ще один представник записував кількість учасниць. Ще були стражники, які пильнували лад. Відбір наречених — ще той захід. Раптом хтось почав би суперницям патли видирати або ще щось влаштовувати.

Але здебільшого сьогодні стражники виконували обов’язки відганятелів мух. Ті так і цілилися сісти на їхні обличчя.

Це все дяка слугам, які нам раз у раз тягали їжу. А то сиділи ми тут із самого ранку, з появи першої учасниці.

Кожна дівчина мала показати своє плече з міткою. Мітки теж були різними, але головне — фіолетового кольору. То світліші, то темніші. То взагалі не відрізнити від синця.

Я втомлено опустила голову на руки. Як же набридло. Але після нашого повернення з королем із того світу я здивована, що мене не звільнили. Я наважилася з ним посваритися так сильно, що мене потрібно було б стратити. Добре, що його Величність Габріель був поблажливим і дозволив мені залишитися в замку. Ух, навіть згадувати не хотілося. Я сама винна була.

Помічник-розпорядник пхнув мене в лікоть магбуком. Я миттю підвела голову.

Посеред кімнати закрутилася темна імла.

— Гей, — сказала я охоронцям. — Там проривається.

Я тицьнула пальцем у саморобний портал. Уся річ у тому, що деякі дівчата особливо хитрі, у яких мітки не з’явилися, а ось бажання потрапити на відбір аж надто багато. Вони малювали на своїх плечах мітки потрібного кольору, а потім порталом потрапляли на відбір. Хтось зі слуг злив координати. Ось обов’язково з’ясую зрадників. І краще це зроблю я, а не король Габріель. Хоча мені теж пропонували непогану кількість золота за це. А хтось навіть заміж пропонував. Загалом, таких розумних (охочих потрапити на відбір без справжньої мітки) уже кілька дівчат було. Й ось зараз ще хтось проривався.

З порталу вийшла дівчина, елегантно поправляючи довгу сукню. Дороге плаття, я відразу прикинула за мірками.

— Я — Феола Гвенда, — гордовито сказала вона.

— Пройдемо з нами, — до неї миттю зробили крок стражники.

— Куди йти?

— На вихід, — важко видихнула я.

— Не чіпайте мене. Вихід? Який вихід? — здивовано запитала вона.

— Сюди вхід тільки за мітками.

Ця Феола обпекла мене поглядом. Потягнула рукав сукні.

— Ось моя мітка, — вона оголила плече.

На її шкірі виднілася позначка, що горіла фіолетовим світінням. Найяскравішим із побачених мною сьогодні.

— Вибачте, але ваш портал несправжній.

— Що? Та як ви смієте? Ви хоч знаєте, хто я?

— Феола Гвенда? — я вбила в магбуці ім’я. — Дочка Гвенда, який заправляє фермами на півдні Аргонтіна. Так. Знаємо. Можете вирушати додому за підроблену мітку.

— Ще чого. Моя мітка на мені.

— А портал несправжній.

— Що? Та як ви смієте?

Посеред кімнати вже кружляв новий портал. Знову несправжній.

— Нова учасниця, — я показала на вихід цій Феолі.

— Ви не можете так! У мене справжня мітка, — знову обурилася вона.

Почувся сплеск.

З порталу вивалилася дівчина. До неї миттю попрямували стражники. Довге темне волосся, тонка фігура. Вона, чи не вона? Незнайомка повернула голову в мій бік. У переляканих оленячих очах я впізнала ту дівчину, якій король Габріель поставив мітку.

Це ж та сама потраплянка.

— Стійте! — я миттю підвелася.

Феола насупилася.

— Де я? — злякано запитала потраплянка, озираючись на всі боки.

— Так портал несправжній, — здивовано сказав стражник.

— Її мітка справжня, — я зробила крок до неї.

Мені б король голову зніс або на корм драконам відправив би, якби я потраплянку пропустила.

— Отже, і в неї несправжня мітка? — запитала Феола.

— А ви хто всі такі? — злякано промовила потраплянка.

— Як тебе звати? — запитала я її.

— Свєта, — вона дивилася на мене. — Мені здається, чи я вас десь бачила?

— Так. Підійдіть до мене, — покликала я її.

— А мені що робити? — це вже Феола видирала руки з хватки варти.

— Добре, — сказала я. — Ви теж підійдіть до мене.

— Я не збираюся до вас підходити! Ви хто такі? Чому я тут? — продовжувала обурюватися Світлана.

Точно. Вона ж ще не отримала магію звикання. Зараз буде кричати, що ми її викрали. Або ще чого.

— Я зрозуміла, це сон! — вона подивилася на свої руки.

Або нехай думає, що сон. Я поки займалася плечем Феоли, яка так і палала від обурення.

Деякі хитрували й наносили магією мітки на свої плечі. Тому я дістала ганчірочку. Капелька розчину, і я почала протирати чуже плече. Хм, фарби не було. Мабуть, справжня мітка.

— Перепрошуємо, — сказала я. — Можете проходити до іншого залу.

Феола гордовито підвела голову й попрямувала туди, куди їй показали. Я ж дістала з кишені невелику місткість. Тепер залишалося щось зробити з потраплянкою.

— Ні, безумовно сон, — вона шепотіла, дивлячись на свої руки.

Я подала знак охоронцям, щоби не чіпали її, а ще, бажано, щоби не дихали.

Сама ж підкралася до неї, як хижак до своєї здобичі.

— Ну точно. До мене ж не могли пригнати додому бригаду будівельників і зробити ремонт! — сказала вона.

— Свєта, ви просто потрапили на відбір наречених, — сказала я.

Долоня пітніла, а разом із нею і колба. Але треба її вилити на неї. Тому що істерику не хотілося вислуховувати. Я ж чудово розуміла, що для неї перехід в інший світ — нове відкриття.