Епілог

Епілог

У Предвічному королівстві за вікном, як і місяць тому, усе ще господарювала зима, а от на південних околицях Імперії сніг вже розтанув, й крізь чорну землю вже пробивалася перша молода трава, на яку з ясного блакитного неба по-весняному яскраве сонечко випромінювало вічну й нескінченну життєдайну силу оновлення та розквіту…

Зайве й казати, що нічого подібного не траплялося вже багато років.

Ніколас підійшов до вікна, глянув у засніжену далечінь й зітхнув. Він нудьгував. Він нікому б у цьому не зізнався, навіть Вівіан, але йому не вистачало… шалених битв із хримтурсами.

«Треба буде поговорити з Лафеєм, може хоч турнір якийсь організуємо, то що? – спала йому на думку ідея. І відразу ж стала рішенням: – Так, треба буде поговорити, бо я не один такий! Звичайно ж, не прямо зараз, а може через рік, а то й два, але поговорити треба буде»

Хримтурси не нападали вже місяць, але ніхто, крім нього, Вівіан та Британі, не вірив, що так тепер буде завжди, отже легіони Предвічного королівства поки що несли свою службу як завжди.

– Сумуєш? – долинув до Ніколаса раптом знайомий голос.

Ніколас розплющив очі й побачив у дзеркалі навпроти знайомий силует.

– А ви легкі на згадці, Владико! Лише тільки згадував про вас.

– Чув ти сьогодні одружуєшся, – зауважив Лафей. – Це важливий крок. Прийми мої найкращі привітання у цей день. Вівіан – чудова дівчина.

– Дякую, – щиро відповів Ніколас.

Лафей кивнув й, раптом якось майже сором’язливо посміхнувшись, радісно оголосив:

– А я скоро знову стану батьком!

Ніколас усміхнувся у відповідь:

– Чудова новина! Вітаю!

– Дякую! – не менш щиро, ніж хвилиною раніше Ніколас, відповів Лафей. – Ти казав, що згадував мене, і з якого приводу?

Ніколас зніяковіло посміхнувся й озвучив що саме й чому спало йому на думку.

Лафей добродушно й по-батьківському посміхнувся:

– Ідея чудова, думаю, мої хлопці теж були б тільки раді, але боюся Імператор та інші лорди вашої Імперії тебе не зрозуміють, мій хлопче.

– Якщо розпочати одразу з турнірів, то, так, не зрозуміють, але ми маємо торгівлю. Ми могли б спочатку вивести наші з вами комерційні відносини з тіні, розширити асортимент. Що скажете, Владико?

Лафей знову по-батьківському посміхнувся:

– Скажу, що мені подобається твоя пропозиція, але я знову ж таки не вірю, що інші лорди та, тим більше, ваша таємна канцелярія приймуть і цю твою ідею.

Ніколас скривився, наче щойно з’їв щось кисле і махнув рукою:

– Плював я на інших лордів! Що ж до таємної канцелярії, – лукаво посміхнувся він, – то ми з вами маємо що їм запропонувати… – він запитливо глянув на Владику.

– Хочеш розповісти їм про свій візит до Хранительки крижаної пустки? – насупився Лафей.

Його співрозмовник знову лукаво посміхнувся:

– Не їм, а тільки моєму другу Ілберту та дядьку моєї майбутньої дружини Франциску. Та й розповім я їм не усе, адже ти приходиш до мене через дзеркало, от і Хранителька на палке, у всіх сенсах цього слова, прохання моїх предків теж одного разу вшанувала мене своїм візитом також.

– І це усе? – з глузливою усмішкою поцікавився Лафей. І усмішка його казала, що він певен: це не усе.

– Як же ж добре ви мене знаєте, Владико, – посміхнувся Ніколас.

– На моїх очах ти перетворився на чоловіка, – вкотре по-батьківському посміхнувся крижаний Велетень. – У чоловіка, якого, попри усі наші… ммм… назвемо це розбіжності, мені не хотілося б вбити.

– Таємній канцелярії потрібен Антропос, – нарешті розкрив свої карти Ніколас. – Віддай його їм як жест доброї волі. Тим більше, що він і нам з тобою заважає, оскільки левова частина тіньових артефактів від вас до нас надходить саме через нього.

– І це усе? – вкотре недовірливо посміхнувся крижаний велетень.

– Для того, щоб заручитися підтримкою таємної канцелярії цього буде достатньо, – кивнув Ніколас. – У них на нього заведено кілька сотень справ про вбивства та шахрайства, а вони досі не знають ні його справжнього імені, ні того, як він виглядає.

– А я, значить, знаю, – усміхнувся Лафей.

Високий вогненний лорд вкотре лукаво посміхнувся.

– А хіба ні? – сказавши це, він пильно й дуже серйозно подивився Владиці в очі.

Лафей спохмурнів.

– Добре, – кивнув він. – Я обговорю твою пропозицію з Радою.

Ніколас скривджено глянув на співрозмовника.

– Обговорите із Радою? Ваша Ліднійшосте, не будьте букою, до того ж у мене сьогодні весілля…

Лафей засміявся:

– Але я, справді, спочатку повинен поговорити з Радою! Хоча, ти правий, – він кивнув. – Так, я впевнений, що заради встановлення взаємовигідних добросусідських відносин вони мене підтримають й дозволять вашій таємній канцелярії заарештувати мого Першого радника.

Ніколас засміявся:

– Можна подумати, у них буде інший вибір!

– Як же ж добре ти мене знаєш! – засміявся у відповідь Лафей.

– Це не знання, це віра, – серйозно відповів Високий вогненний лорд. – Я вірю вам, як собі самому! І ще… – він на мить зам’явся. – Я вважаю вас за батька. Справжнього батька! Так, мій біологічний батько дозволив мені народитися, але вижив я і став тим, хто я є, завдяки вам. Завдяки вашій, не побоюсь цього слова, сліпій вірі в мене!

На очах крижаного велетня з’явилися сльози.

– А най тебе, вогненний лорде! Через тебе я почав танути! Дуже сподіваюся, це не новий підступний план щодо підкорення Крижаної Пустоші?!

Ніколас усміхнувся:

 Ні, це усього лише любов сина до батька.

– Ну усе, я пішов! – змахнувши скупу чоловічу сльозу, схлипнув крижаний велетень і… таки пішов.

Всупереч традиціям, що наказують нареченій приєднатися до нареченого лише біля вівтаря, Ніколас зустрів Вівіан на вході у храм Предвічного вогню, де на них вже чекали і королівська родина, і усі члени таємної канцелярії у повному складі, і усі колишні наречені (само собою, маються на увазі тільки ті, що вижили), і Рада предвічного королівства, і легіонери, й усі інші, хто зміг протиснутися до будівлі.