Глава 52

Глава 52

Гвинтові сходи, що зустріли мандрівників вже відразу ж на вході, й дійсно, виявилися практично непрохідно-крутими та слизькими, й настільки ж непрохідно нескінченними. Хоча останнє, напевно, просто здавалося через дуже й дуже повільну швидкість пересування.

– Судячи з усього цього, Ваша Хранителька не дуже любить, коли її турбують, – прокоментував спуск Ніколас.

– Коли її турбують чужинці – так, не любить, – глузливо відповів Лафей. – Що ж до мого народу, то для нас вона передбачила інший вхід.

– Розумно, – не міг не погодитися Ніколас.

Й тому потім, коли вони, нарешті, залишили сходи позаду і Лафей повів їх тунелями, що петляли в різних напрямках, більше не коментував та не уточнював. Навіщо? Якщо він й сам чудово розумів: і це теж робиться навмисно. Навмисно для того, щоб вони не змогли запам’ятати дорогу до Святилища.

Нарешті, за черговим поворотом, їхньому погляду відкрилися широкі сходи, що вели до багато прикрашених дверей колосальних розмірів, які відчинилися, як тільки вони ступили на першу сходинку. Однак, аж ніяк не тому, що ці двері були раді гостям, бо…

Раптом лід під ногами «ворожої» делегації здригнувся і вхід до зали закрив собою величезний білий…

Ну, гаразд, скажімо, ведмідь…

Тільки де ж це бачено, щоб ведмеді були розмірами з п’ятьох дорослих драконів? І з іклами назовні. Іклами, ха! Тримай кишеню ширше! Це були справжнісінькі іклища! Абсолютно неймовірних розмірів! А пазурі! Бачили б ви ці пазурі! І ще очі… Чорні вири, а не очі! Інакше кажучи, нічого спільного із нормальними білими ведмедями!

І добре б розміри, але від цього, гаразд, назвемо його ведмедем, дмухала така сила, що у Ніколаса на голові заворушилося волосся й неприємно засмоктало під ложечкою…

– Хто ви такі? І що вам знадобилося у Святилищі Великого Північного народу? – спитав ведмедище, і луна примножила його рокотливий, що нагадував віддалений гуркіт грому, голос.

– Вони зі мною, Страже, – виступив уперед Лафей. – І я ручаюся за них.

Медведище трохи схилив голову до плеча й замислився.

– Я ручаюся за них своїм життям, – додав Лафей. – Бо вони, точніше він, – вказав він Ніколаса, – моя єдина надія на спасіння мого народу.

Ведмедище піднесло до морди величезну лапу, висунувши кігті, кожен з котрих був з двосічний вигнутий дугою меч, помилувався ними, дунув на них, протер іншою лапою, потім знову звернув свій погляд на ватажка хримтурсів.

– Він і його супутники, – кивнув він на Ніколаса, – пройдуть тільки в тому випадку, якщо він зможе правильно відповісти на моє запитання. У разі неправильної відповіді, ви станете, – перевів він погляд з Лафея на чужинців, – моїм обідом. Чи влаштовує вас така плата за вхід?

Не готовий ризикувати життям коханої, Ніколас забарився з відповіддю. Але Вівіан відповіла замість нього.

– Влаштовує. Запитуй!

Молодик напружився, проте питання виявилося несподівано простим.

– Навіщо ти прийшов сюди, істинний Обраний предвічного полум’я?

Ніколас розумів, що питання з каверзою і тому постарався відповісти на нього, якомога менш конкретно і, з усім тим, точно.

– Я прийшов відповісти перед Хранителькою крижаної пустки за помилки своїх предків, – схиливши голову, прорік він.

– І що ж це за помилки? – запитав ведмедище.

– Вибач, Страже, але це вже друге запитання, – миттєво парирувала Британі. – А я точно пам’ятаю, що ти говорив про одне запитання.

– Хіба? – поцікавився ведмедище, сповнивши при цьому лоно гори таки риком, що, судячи зі звуку, з її вершини зійшла снігова лавина.

– Ти сказав  «моє запитання», а не «мої запитання», – нагадало примарне дівчисько й пояснило: – Ти вжив однину.

– Уїла! – раптом сповнив лоно гори веселий дівчачий голос. І в ту ж хвилину на місці ведмедя виникла разюча своєю красою юна дівчина: років шістнадцяти, не більше, тоненька як тростиночка, з білосніжним волоссям і, такими самими, як і у Великого хримтурса, прозорими яскраво-блакитними очима.

Побачивши її, Великий й грізний крижаний велетень відразу ж впав ниць.

– Матінко! Дякую, що відгукнулася!

– Матінка? – здивовано перепитав Ніколас. – Так ти, тобто, ви і є – Хранителька крижаної пустки?

– Що, не схожа? – усміхнулася дівчина й порадила: – Не на обличчя моє дивися, істинний Обраний предвічного полум’я, а в очі. В них ти побачиш суть мою.

Наслідуючи її пораді, Високий вогненний лорд подивився в очі Хранительки.

І в ту ж секунду за її спиною, приймаючи форму величезного ведмедища, що виготовився до стрибка, здійнялися бурани й хуртовини. А в наступну – яскраво-блакитні очі покрилися поволокою, побіліли, перетворившись на туманні північні далі, які пульсували давньою, такою, що заморожувала кров, силою вічної мерзлоти. І настільки велика була ця сила, що, яким не був яскравим й могутнім вогонь, що горів у його серці, Ніколас усе одно почав стрімко замерзати.

Неймовірним зусиллям волі відвівши очі від очей Хранительки, знесилений Високий вогненний лорд звалився на крижані сходинки Святилища.

– Треба ж, дожила-таки! – радісно заплескала в долоні юна красуня. – Вперше бачу вогняного лорда біля своїх ніг!

– І саме тут моє місце, – смиренно визнав Ніколас. – Поки я не вимолю у вас прощення за безчесну, продиктовану жадібністю, марнославством й недалекоглядністю, поведінку моїх предків! Поки я не вимолю у вас милості задовільнити одне єдине моє прохання…

– І що ж це за прохання таке? – зацікавилася Охоронниця.

– Вислухайте його, – кивнувши на Лафея, попросив Ніколас, – вислухайте й задовільнить благання сина свого!

– Й усе?! – усміхнулася юна красуня. – І зовсім нічого не попросиш для себе?

– Ні, для себе не прошу, – похитав головою молодик. – Лише для них, – кивнув він на «ораву». – Дозволь їм повернутися додому цілими та неушкодженими.

Протягом досить довгого часу Хранителька крижаної пустки мовчала, прислухаючись до чогось, що чула лише вона сама.