Глава 51

Глава 51

– Твою ж передвічну метелицю! Вівіан! – вилаявся Ніколас і зло скомандував: – Негайно назад!

– Я б і рада, – переступаючи з ноги на ногу, щоб зігрітися, збрехала Вівіан, щоб якось пом’якшити Ніколаса, який пашів праведним гнівом. – От тільки куди назад? – обвела вона поглядом білу пустелю.

Сердитий, як тисяча сніжних буранів, Ніколас, наслідував її прикладу й теж обвів поглядом білі простори. Однак нічого нового він не побачив: на багато миль навколо були лише сніг та лід. Чоловік стиснув кулаки, зусиллям волі стримуючи хвилю роздратування.

Перед ними лежав світ, населений істотами, що вже тільки самим своїм виглядом, не кажучи вже про їхню нелюдську силу, жорстокість й лютість, наводили жах на тих, хто жив за Стіною.

Примружившись від сильного вітру, Ніколас обережно втягнув у ніздрі колюче, морозне повітря й пара від його дихання одразу ж застигла на його губах, одяг миттю задубів й почав тихо поскрипувати при кожному його русі. Холод крижаної пустки був смертельним для звичайних людей, але в його крові був вогонь, тому йому мороз був не страшний.

Йому так, але не Вівіан…

Він так розлютився на неї, що зовсім забув про те, що їй, мабуть, страшенно холодно!

– Вівіан! – підскочив він до дівчини, що була припорошена снігом й вже навіть не тремтіла від холоду, а майже заледеніла. – Вибач мені! – прошепотів він й припав до її холодних губ.

На той момент Вівіан вже так замерзла, що спочатку навіть не відчула дотику губ Ніколаса до своїх. Тому якийсь час вона стояла в його обіймах, подібно до крижаної статуї (хоча, чому «подібно»?).

Пройшло чимало секунд, перш ніж поцілунок молодика та його гаряче дихання зігріли губи дівчини настільки, щоб вона змогла розімкнути їх й впустити у себе його гаряче дихання.

Відчувши, як по тілу дівчини пробігла могутня судома, після чого вона почала дрібно тремтіти, Ніколас відірвався від губ коханої та почав обсипати поцілунками її обличчя.

Від цих легеньких, як дотик пір’їнки, й теплих, як липневий нічний вітер, поцілунків у Вівіан, що вже почала оживати, почало швидше битися серце й в сонячному сплетенні, лоскочучи своїми крильцями, запурхали метелики. А ось тремтіння, навпаки, затихло. Його місце зайняли тисячі крихітних іскорок, що покусували її шкіру.

Особистий живий обігрівач Її Високості, тим часом, зустрівся з нею поглядом й, не відриваючи своїх очей від неї, підніс до губ її заледенілі долоньки…

І ось ніби і його губи, і його пальці торкалися лише кистей її рук, а буквально за кілька секунд горіло вже усе її тіло. Від червоних щік до пальців на ногах. І з кожною секундою цей жар ставав усе сильнішим… І хто знає, чим би це закінчилося, якби зайняту тільки один одним парочку не перервали.

– Я розумію, звичайно ж, що вам зараз не до мене, – пролунав поряд з ними зичний глузливий голос, – але, річ у тому, що відвідування храму Хранительки крижаної пустки доступне вогненним лордам далеко не будь-якої миті.

Права рука Ніколаса, що повернувся на звук голосу, сама собою почала кастувати заклинання.

– Серйозно? – насмішкувато поцікавився голос. Так, саме голос, бо Ніколас нікого не побачив. – Повір мені, хлопче, якби я хотів тебе вбити, ти був би вже мертвий. Причому вже дуже й дуже багато разів. Так багато, що я вже усі їх навіть й не пригадаю. І це при тому, що я усе пам’ятаю. Такий вже в мене дар. Чи то прокляття.

Визнаючи справедливість сказаного, Ніколас опустив руку.

– Отак би й одразу, – схвалив його рішення голос. – Й гаразд, так і бути, бери із собою і усю свою ораву теж, – реготнув він й добродушно-буркотливо додав: – Ох вже ж ці вогняні лорди, ніколи й ні в чому не можна їм вірити. Завжди норовлять обдурити.

– Ораву? – здивовано перепитав Ніколас. – Але зі мною тільки моя… – він на мить затнувся, – наречена, – подивившись на Вівіан, додав він. Й отримав за це в нагороду сяючу посмішку нареченої.

– Тобто, оці за твоєю спиною, вони не з тобою? – сміючись уточнив голос.

Здивований Ніколас розвернувся й... завмер з відкритим від подиву ротом. Позаду нього й справді стояла орава. Ну, а якщо точніше, то за його спиною стояли три димчасті коти, його молодша сестричка й високомотивовано-висококласний боєць, пес Гуфік. І, само собою, у всіх п’ятьох очі були абсолютно безневинні.

– І чому я не здивований, – посміхнувся Ніколас. – Проте, якщо наш гостинний господар не проти, щоб я взяв вас із собою, тому… Владико, до речі, а куди я їх із собою маю взяти?

– Іди за моїми домашніми улюбленцями, вони вкажуть дорогу, – повідомили йому.

– Домашніми улюбленцями? – здивовано перепитали практично в унісон Ніколас, Вівіан та Британі. – Якими ще улю...

Й тут прямо перед ними, прямо зі снігу, що падав з небес, зіткалися чотири білосніжні сови, поява яких сама собою викликала велике пожвавлення серед чотирилапої братії. Ще б їм було не пожвавитися, якщо пернаті задаваки спеціально, щоб їх подражнити, кокетливо помахуючи крильцями, пурхали практично над їхніми головами…

Але от біда, хоч усі чотирилапі й були примарними, здійнятися над землею у світі крижаної пустки в них не виходило! Й тому їм не залишалося нічого іншого, окрім як скривджено нявкати та обурено гавкати на провідниць, що дивилися на них звисока й при цьому насмішкувато ухали.

Випустивши одну руку коханої, Ніколас міцніше стиснув у своїй долоні другу.

– Я б і тобі запропонував руку, малявко, – звернувся він до сестри, – але…

– Але не вийде, – філософським тоном закінчило за нього примарне дівчисько.

Густий, лапатий та колючий сніг, між тим, угамувався. Вщух й злісний вітер. Обрій розвиднився. Не те щоб це якось урізноманітнювало ландшафт нескінченної білосніжної рівнини, проте на душі від цього стало якось світліше. Та й іти у тиші, що порушувалася лише мірним порипуванням снігу під чоботями та веселим потявкуванням й нявканням було куди комфортніше, ніж під зловісне виття хуртовини. Не кажучи вже про крижаний вітер, що пронизував до кісток та колючий сніг, що летів в очі та падав за комір.