Глава 50.2

– А то! – задрала до гори носа примарна дівчинка. – І набагато краще за твою охорону! На твою честь, щоб ти хотів знати, робили замах цілих чотири рази! А твої, так звані, вартові – ні сном ні духом! Учора, ще нічого, усього одна була, а от сьогодні вночі… ух! Я прямо ухоркалася уся – цілих три охочих проникнути у твої покої! Амулетами злодюжки пообвішалися й думали, безсоромниці, що їх не видно й не чутно! Тільки мені усе видно й усе чутно! Чув би ти, як вони верещали, коли мене побачили! А обличчя! Бачив би ти їхні обличчя! – залилася сміхом семирічна рятівниця. – Так що, скажи мені спасибі, а то бути б тобі вже одруженим! І ще учора!

– Учора – одна, сьогодні – три? – здивовано перепитав Високий лорд й спантеличено почухав потилицю. Недопрацьовачка вийшла. Якщо б до нього пробиралися з наміром прикінчити уві сні, амулети вартових обов’язково б це відчули злий намір під скількома б пологами тиші та невидимості не крався б лиходій. А от про те, що комусь із наречених спаде на думку робити замах на його чоловічу честь – йому в голову навіть й прольотом-мимольотом не спадало. – Дякую, сестричко!

– І ти тільки зараз про це говориш? – обурено подивилася на подругу Вівіан. – І хто були ці… охочі до чужих покоїв? Південки? – процідивши слова крізь зуби, поцікавилася вона.

Британі задумливо гмикнула, потім, притиснувши витягнуті трубочкою губи до носа, зробила смішну гримасу, після чого, з пустотливою усмішкою запевнила:

– Повір мені, Ві, більше вони до покоїв Ніка і на гарматний постріл не наблизяться! До того ж зараз у нас є набагато більш важливі справи, – голосом, який раптом став серйозним та несподівано дорослим, наставницьки додала вона. – Нік, – перевела вона на брата погляд, у якому більше не було бешкетних смішинок, на зміну їм прийшла вікова мудрість: – За нами обов’язок! Ми були тими, хто розпочав війну з хримтурсами! І це ми повинні у тому, що на наші землі наступає крижана пустка. Не ти, а ми! Наше джерело дуже могутнє і, поки усі Обрані ним були єдині у своїх помислах та прагненнях йому вдавалося стримувати натиск Хранительки крижаної пустки. Але ми більше не єдині. І тому слабкі. Але не ти. Ти – не просто Обраний. Ти – істинний Обраний. Ти той, хто може виправити заподіяне нами зло, замолити наші гріхи, відновити рівновагу. Ми розуміємо, що просимо занадто багато, але така вже твоя доля, Ніколасу! Скажи нам, чи ти приймаєш її?

– Долю? – про всяк випадок уточнив Ніколас. А то хто їх знає ці таємничі голоси, що говорять через його маленьку сестричку...

– Так, долю істинного Обраного! – підтвердив йому той самий голос, сповнений, як і спрямований на нього погляд, вікової мудрості. З одного боку, він розумів, що це голос ніяк не міг бути голосом його маленької сестрички, з іншого ж... це безперечно і точно був її голос.

Ніколас знав, відчував, усвідомлював, що це її голос. І тому довіряв кожному сказаному нею слову. Довіряв так, як ніколи не повірив би жодному зі своїх предків. Тому що вони, як і його брати, були йому чужими.

– Чи ти її приймаєш? – тим часом повторно прозвучало питання.

Ніколас усміхнувся й, знизавши плечима, з легким глузуванням у голосі, відповів:

– А куди ж я подінусь-то від своєї-то долі…

– Ти можеш відмовитись, – запропонували йому альтернативу. І відразу ж її і відібрали. – Але тоді ніхто й ніколи вже не зупинить наступ вічної зими.

– А як же варіант з одруженням? – іронічно поцікавився Великий Лорд. – Я собі навіть вже й дружину обрав…

– Ніку, час жартів минув, – докірливо похитала головою молодша сестра. – Ти або приймаєш свою долю, або ні. Третього не дано.

– Ти ж знаєш, що приймаю, – кивнув чоловік. – Кажи, сестричко, що треба робити, і я зроблю.

І сестричка сказала...

Першою реакцією Ніколаса було розбити дзеркало, щоб хримтурсове поріддя не могло більше морочити ні його, ні його сестричку, але... його й самого усі ці роки вражала його феноменальна удачливість. Така феноменальна, наче й, правда, його хтось оберігав. Хтось дуже й дуже могутній, хто був здатний раз за разом відводити від нього списи хримтурсів.

Та й не відчувало його серце каверзи. І тому, незважаючи на те, що вдача в нього була вогненна, гнів його вщух, не встигнувши проявитися в дії.

Але одна річ відчувати, інша ж річ знати напевно. На щастя, поряд із ним стояла дорога його серцю жінка, судженням якої він довіряв набагато більше, ніж своїм власним, оскільки вже встиг переконатися в її мудрості та правоті.

– Ваша Високосте, як, на вашу думку, це пастка чи ні?.. – запитав він у неї.                     

– Я не знаю, – зрозумівши з півслова, що саме турбує її коханого, невпевнено відповіла Вівіан, оскільки це ж саме турбувало і її. – Але я і Британі… ми пов’язані й мені… здається, я відчула б, якби її підмінили. Але нічого подібного я не відчуваю, тому…

– Я зрозумів, – відчуваючи себе боягузом за те, що практично переклав рішення на плечі коханої, поспішив перервати її Ніколас й поспішив запевнити: – Я відчуваю те ж саме, тобто, не зовсім те ж саме, але я теж вірю, що зі мною говорить моя сестра. І серце підказує мені, що кожне її слово – правда. Та й розум теж… – сказавши це, він перевів погляд із коханої на сестру: – Де Лафей чекатиме на мене, щоб провести до свого Священного вівтаря? На стіні? Чи може мені потрібно буде спуститися зі Стіни з його сторони?

Привид молодшої сестри лагідно посміхнувся йому:

– Усе набагато простіше. Просто притули свою долоню до моєї, і я проведу тебе.

Що Ніколас одразу ж й зробив.

Вівіан чудово пам’ятала, що Лафей запрошував лише Ніколаса. І ще мить назад у неї навіть і думки не було з ним йти… Вірніше, думка, звичайно ж, була, але вона гнала її, оскільки розуміла, що з Владикою хримтурсів жарти погані, але…

Коли в дзеркалі спочатку зникла рука коханого, а потім і права частина його тіла, вона, діючи чисто на інстинктах, в останню секунду вчепилася у його ліву руку…