Глава 50

Глава 50

Ніколас стояв біля вікна, дивився у снігову далечінь і ніяк не міг позбутися думки, що звідти здалеку хтось дивиться на нього. Хто саме – він не знав. Знав тільки, що від цього погляду у нього на душі стає тужливо і що через цей погляд він погано спить.

Точніше, не знав, а підозрював. Точніше, відчував. А якщо ще точніше, то от так здавалося йому й усе тут.

«От і погляд тобі теж здається й усе тут», – подумки сказав він собі. – «Бо ти знову не виспався».

Він й справді знову не виспався. Що було дуже безвідповідально з його боку після того, як він провів майже три доби без сну. До того ж він був воїном, а воїн повинен уміти засинати за будь-яких умовин та обставин й у будь-якому стані.

Він же ж, замість того, щоб спати, неспокійно метався з боку на бік, намагаючись позбутися відчуття, немовбито на нього десь чекають, немовбито його звуть кудись…

Прокидався. Прислухався до тиші. Ні, ніхто його не кликав.

Знову провалювався у сон. І знову чув, вірніше, відчував голоси. А часом ще гірше – не голоси, а пронизливий дівочий вереск.

Знову прокидався й, приховуючи подих, слухав тишу.

Та ні ж таки, здалося!

Зрештою, прокинувшись на світанку, він довго лежав, намагаючись зрозуміти, що саме його турбує. Доля братів? Є трохи. Але він стільки про них дізнався, що більше не відчував до них колишньої любові. Точніше, тих братів, яких він любив, він залишив у дитинстві. Ці ж були йому чужими людьми. І це вже давно було чистою правдою. Просто він не хотів визнавати цієї правди.

Він довго лежав, але так і не зрозумів, що саме гризе його з середини.

У кінці кінців він зусиллям волі змусив себе підвестися з ліжка, прийняв крижаний душ, марно сподіваючись змити з себе морок нічних пильнувань, що ятрили йому душу.

Не допомогло.

Тому-то тепер і стояв, і дивився у далечінь.

«Що я намагаюся там побачити»? – вкотре спантеличився він питанням.

Боліла голова, не те щоб нестерпно, проте зосередитися біль заважав.

Та що ж ти робитимеш! Тепер йому здається, що і за спиною хтось є. Стоїть. Спостерігає за ним.

Він різко розвернувся і… замружився.

Не те щоб прекрасне дивне видіння, що постало перед ним, не мало право на існування  у реальному світі. Навпаки, дуже навіть мало. Тим більше, що воно існувало у цьому світі. Однак про всяк випадок, усе ж таки варто було б переконатися. А то хто його знає! А раптом вона йому усе-ж-таки привиділася. Що було б не дивно. Бо цієї безсонної ночі він багато думав… у тому числі і про неї. Та й і удень теж. І взагалі увесь час. І не всі з цих думок були пристойними. Далеко не усі. Дуже й дуже далеко не усі…

А тому ні, переконатись буде не зайвим…

І він розплющив праве око: видіння усе ще було на місці. Тоді він розплющив ще й ліве око. Усе те ж те саме: те саме видіння. На тому самому місці.

– Ваша Високосте?

– Ваша Високосвітлосте? – у тон йому глузливо відповіло видіння.

– Кхе-кхе, я тут просто задумався… біля вікна, – зніяковіло зізнався Його Високосвітлість.

– Бачу, – з усмішкою відповіло видіння.

І з такою лукавинкою та хитринкою відповіло, що Його Високосвітлість навіть захвилювався: «Це на що ж вона на таке натякає? Що вона бачить?»

– А у мене для вас сюрприз, – повідомило видіння й… підморгнуло.

І знову з такою лукавинкою та хитринкою, що Його Високосвітлість знову замружився та  для більшого ефекту головою струснув.

– Та я це! Я, – засміялася Вівіан. – Просто ви виглядали таким розгубленим, що я не втрималася. – Але сюрприз у мене для вас й справді є. Ходімо, – взяла вона під руку усе ще розгубленого Високого лорда й добила: – Він у моїй кімнаті. Обіцяю, вам сподобається.

І ось і що йому було робити після такої багатообіцяльної обіцянки? Благопристойність та здоровий глузд, звичайно ж, вимагали відмовитися. Але хіба ж Ніколас міг образити жінку, навіть якщо вона лише видіння? Ні, не міг.

А тому хай веде. Цікаво ж. М’яко кажучи. Дуже м’яко кажучи. Якщо ж говорити, як є, то у нещасного Високого лорда трохи серцевий напад не трапився, аж настільки він затамував подих!

Чому нещасного? А тому, що в кімнаті на нього чекало зовсім не те, про що він вже встиг розмріятись.

– Він у дзеркалі! Точніше, вона! – радісно оголосила Вівіан, відчинивши перед ним двері своєї кімнати.

– Він? Вона? – оторопіло перепитав Ніколас.

– Сюрприз! – люб’язно нагадали йому. І нетерпляче втягли до кімнати: – Заходьте вже! Не стійте на порозі, – бурчали на нього, тягнучи його у глибину кімнати.

От тільки не у ту глибину, про яку він вже розмріявся. А чому б і ні? Він же із чесними намірами. Зрештою, пропозицію йому зробили, він її обдумав і вирішив прийняти. Тож мріяти він мав повне право.

Щоправда, лише мріяти.

– Ну ж бо! Не мовчіть! Ви бачите її? – засипала Вівіан Ніколаса нетерплячими питаннями, поки він вражено дивився в дзеркало.

– Брі?.. – нарешті видихнув він.

– Еге ж, бачить, бачить, – відповіла замість брата примарна малеча й пояснила: – Ми боялися, що ти не зможеш побачити мене й цього разу також, бо цьому перешкоджають духи наших предків. Не усі, на щастя. Але тих, що проти тебе, більшість. Зате ті, що за тебе – це найдавніші Високі вогняні лорди, яких коли-небудь знав наш рід.

Ніколас кивнув, мовляв, розумію. Хоча… Насправді, поки що, розумів не дуже. Точніше, не усе. Але зізнатися в цьому ось так одразу ж молодшій сестрі, хай навіть вона і привид, було якось не з руки.

– І ці, які за мене, змогли зробити так, щоб ми нарешті зустрілися? – уточнив він, на його думку, очевидне.

І… виявився неправий.

– Ні, – похитала головою його маленька сестричка й гордо заявила: – Це я стала сильнішою! Та й ще зв’язок з Вівіан допомагає. Без неї ти мене, – вона зітхнула, – як і раніше, не бачиш. Усі бачать, а ти ні, – вона знову зітхнула. Я вже як тільки не намагалася до тебе достукатися, ні на крок від тебе не відходила, коли ти залишався один, а ти мене навіть не відчував! Навіть наші пращури й ті мене нарешті відчули, хоча ті інші й мене теж від них закривали, а ти ні!