Глава 49.2

І, мабуть, подумки припустив Ілберт Смартіс, так для нього це й було. От тільки каявся Олден Рагнвальдський не перед Високим лордом, якого збирався відправити на той світ, і не перед ним, чи то Імператорською короною, яку Смартіс, як головний імперський дізнавач, представляв, а перед своєю донькою, у якій Олден, як тепер розумів Ілберт, душі не чаїв. І вбивав, і шахраював він теж тільки заради неї. Точніше, заради того, щоб його дівчинка не тільки нічого не в чому собі не відмовляла, а й була при цьому щасливою. А оскільки вона апріорі не могла б стати щасливою зі стодвадцятичотирирічним старим – він мав померти. З цієї ж причини помер і сімдесятивосьмирічний голова ювелірної гільдії. Що ж до інших смертей, то вони стали наслідком цих двох. Комусь здалося мало вже отриманої винагороди. Хтось, навпаки, виявився надто сумлінним. У когось виявилася згубна пристрасть до міцних напоїв: цих, останніх навчений гірким досвідом і не маючий бажання зайвий раз ризикувати без великої необхідності, Олден вбив сам, підлаштувавши їм нещасні випадки.

Квентін Лонгартський, до речі, як раз і був одним із тих, хто допоміг Олдену організувати вбивство Високого Кам’яного лорда. Він був одним із тих, хто брав участь у тому фатальному для Високого Кам’яного лорда полюванні. Саме тоді Квентін вперше випробував удосконалений ним ритуал психічної атаки не на простому смертному, а на  Високому лордові. Причому випробував більш ніж успішно: стодвадцятичотирирічний Кам’яний лорд загубився у власних же горах! І саме через це стік кров’ю й помер від отриманого в плече поранення.

За іронією долі, Квентіна та Олдена познайомив сам же ж Високий Кам’яний лорд.

– Той ще старий мерзотник був! – з ненавистю у голосі відгукнувся про невдалого кандидата в зяті Олден. – Хотів, щоб Квентін мою Ітаночку волі позбавив.

Ілберт Смартіс кивнув головою. Й справді мерзотник. І, так, той ще! Вже про що, про що, а про це Ілберт знав і без свідчень Олдена Рагнвальдського. Та й голова ювелірної гільдії був не на багато кращий за нього. Визнати цього вголос головний дізнавач зрозуміло ж не міг, але про себе подумав, що, у певному сенсі, Олден зробив Імперії та багатьом її підданим ВЕЛИЧЕЗНУ послугу, відправивши цих двох на той світ.

Щоправда, він одразу ж сам себе й обсмикнув. Ей, це не тобі вирішувати! А суду, Імператору та богам!

Так-то воно так… От тільки в позі, виразі обличчя та погляді невтішного батька було таке глибоке та щемливе самобичування, що Ілберт несвідомо шукав й знаходив виправдання його вчинкам. На щастя, не усім. Ніколас Лонгартський не був ні збоченцем, ні самодуром, як Високий кам’яний лорд, ні розпусником, ні сластолюбцем, ні шахраєм, як голова ювелірної гільдії. Й усе ж таки ні Олдена, ні його доньку це не зупинило. І якби їм вдалося усе, що ними було задумано, Ніколас став би їх черговою жертвою. Тому, нічим вони не відрізняються від інших убивць! Постановив й вирішив він.

Він перевів погляд на Високого лорда, щоб побачити з яким обличчям той слухає покаяння того, хто майже не став його вбивцею, й насилу стримав усмішку. Його, так званий менталіст, поклавши голову на складені на стіл руки, безсовісно дрихнув!

Само собою, безсовісно Високий лорд дрихнув тільки в очах напарника, що відверто заздрив йому. У своїх же очах – на те, щоб заснути у нього було повне право. По-перше, він практично не спав ось вже третю добу, по-друге, лорд Рагнвальдський з таким жаром розповідав про свої злодіяння, що його послуги менталіста зовсім не були потрібні. Якби Ніколас був бадьорішим, він би, звичайно ж, із задоволенням його послухав, але він спав на ходу і тому чесно заснув під чесні відповіді допитуваного і настільки ж чесно прокинувся, як тільки допитуваний замовк.

– Ми тепер, нарешті, ідемо спати? – позіхаючи, поцікавився він.

Чим викликав в заздрісній душі обділеного сном напарника хвилю обурення, яка виплеснулася назовні у вигляді уїдливого коментаря:

– А ви ще не виспалися?

– Ні-і, – знову позіхнувши, мав нахабство заявити Високий лорд.

«Взагалі у людини совісті немає! Хоч би перепросив за те, що задрих на допиті, для пристойності!», – подумки обурювався Ілберт Смартіс. Але... оскільки пред’явити цьому нахабі, окрім своєї образи, йому було більше нічого, процідив крізь зуби:

– Так, тепер ми ідемо спати.

Заради справедливості, варто зазначити, що обурювався головний дізнавач на свого напарника, що придрімав на допиті та не покаявся з цього приводу не довго. Рівно до тієї секунди, поки голова його не торкнулася подушки і він не провалився у блаженний сон.

Ілберт не пам’ятав, що йому снилося, але, очевидно, щось дуже й дуже добре, бо прокинувся він у чудовому настрої. Втім, він не виключав також і того, що справа була просто у тому, що він нарешті виспався.

У будь-якому разі, передчуття доброго дня його не підвело: день і справді виявився багатим на хороші новини і, як наслідок, закриті справи.

До речі, першу справу він закрив ще до сніданку. Точніше не він, а лорд Канінгем і надіслані йому на допомогу агенти таємної канцелярії.

Тітка Ганхілди Ойвіндської та її чоловік, як вони й сподівалися, не встигли позбутися інкримінуючих їх доказів про розтрату майна своєї підопічної, тому із застосуванням до них імператорського ордера на ментальне сканування проблем не виникло.

Після цього ще до обіду він закрив другу справу…

Ні, це була справа не Квентіна Лонгартського, оскільки він усе ще прибував у відключці. Це була справа Лукреції Лонгартської!

Бо саме Лукреція Лонгартська, скориставшись своїм даром навіювання, виявилася тією, хто завів нещасну Ганхілду Ойвіндську на Стіну.

Тут треба відзначити, що це відкриття не тільки дуже здивувало Ілберта Смартіса, а й нескінченно шокувало її чоловіка.

– Лу-лу, але навіщо? – щиро здивувався той.

– Тому, що твого брата давно вже треба було позбутися, а ти усе тягнув! – огризнулася та. – От мені й набридло чекати!