Глава 49,1

Глава 49

Головний імперський дізнавач Ілберт Смартіс заледве стримував бажання послати кудись якомога подалі свої обов’язок й відповідальність, забити на усі справи і… рухнути у ліжко й проспати до самого ранку.

Але совість, най її, дозволила йому лише присісти.

І на тому спасибі. Бо продовжувати стояти вже не було ніяких сил. Не кажучи вже про те, щоб ходити чи бігати.

Ох і ухоркався він за цей день: спочатку обшук замку, потім обшук таємних ходів, услід за чим облава і, нарешті, допит підозрюваних, на другому з яких, совість, нарешті, дозволила йому присісти.

Він, звичайно ж, міг і на допиті Корнелії Лонгартської сидіти, але вона попросила дозволу під час допиту ходити по кімнаті. І він не зміг їй відмовити. Жінка усе ж таки. Хоч і вбивця. І з цієї ж причини, не зміг і присісти. Ну не міг він, хоч трісни, сидіти, коли допитувана ним жінка стояла. І не просто стояла, а ходила по кімнаті.

Туди-сюди. Туди-сюди. Туди-сюди.

От і він за нею теж ходив.

Туди-сюди. Туди-сюди. Туди-сюди.

І Високий лорд і з ними за компанію. Цей узагалі ледве з ніг не падав, але усе одно мужньо стояв на ногах і навіть іноді їх переставляв. Щоправда, не без допомоги стіни, що люб’язно підставляла йому кожного разу своє надійне плече, але це вже деталі.

До Високого лорда Ілберт Смартіс зараз відчував особливу вдячність за те, що той «випадково» мало не вбив свого брата. Бо інакше, окрім двох допитів, їм довелося б провести ще й третій. Тому що… совість, щоб її, жорстоку та безсердечну! Совість не дозволила б йому лягти спати, не дізнавшись, чи не заготував Квентін ще якихось небезпечних сюрпризів.

«Скоріше за усе, нічого Квентін не заготував», – вважав він. От тільки… він так вимотався за цей день, що цілком міг сприймати бажане за дійсність.

Він таки зробив це! Взяв прямісінько на гарячому Рагнвальдского! Впіймав він його, щоправда, не на його злочинних справах. Однак, оскільки того, на чому він його спіймав з лишком вистачило на імператорський ордер на ментальне сканування, це не мало зовсім ніякого значення. Головним було те, що вбивця та шахрай, нарешті, опиниться там, де йому і має бути – на пласі!

Яким, виявляється, часом оманливим буває сприйняття. Ілберт Смартіс був упевнений, що Олден Рагнвальдський непохитний як скеля, а він розклеївся у туж мить, як тільки побачив імператорський ордер на ментальне сканування.

Не знай Ілберт, що це неможливо, він би вирішив, що в цій завжди незворушній, впевненій у собі, богатирської статури людині, раптом зламався сталевий стрижень, що підтримував його зсередини.

«Очевидно, смерть доньки вплинула на нього набагато сильніше, ніж ми думали, – припустив він, дивлячись на скручене у дві погибелі тіло обвинуваченого і те, як він притискає праву руку до грудей з лівого боку. – Тому що він не вдає, що в нього болить серце», – подумки зазначив він, просканувавши ауру страждальця.

Олден Рагнвальдський зізнався у всьому. І в організації вбивства Високого кам’яного лорда, і у вбивстві глави ювелірної гільдії і ще в кількох смертях, про його причетність до яких таємна канцелярія навіть і не здогадувалася. Причому не просто зізнався, а з іменами спільників й ступенем залучення кожного з них у процес та часткою вигоди, яку той чи інший співучасник отримав.

Рагнвальдський говорив й говорив... Неначе він був не на допиті, а на сповіді.